Місце для дракона

Пес забився пiд дошки на подвiр’i i скавулить. Я до нього: «Бровку! Гуджа!» А вiн анi руш. Тiльки труситься i скавулить.

– А ви самi не могли iх вiдiгнати?

– Е-ей, чи я дурний? Оно старий Мацiй якось iз вилами вискочив. Та й що, гадаете? Один заець як йому в ноги скочив, то вiн такого кардебалета полетiв, що й ногу зламав.

– Чортзна-що.

– Ая, правду кажете. Тiльки чорт i знае, що воно таке. Можете собi уявити – хорта задерли.

– Та то вже ви…

– А присяй-бо, що задерли! Кого хочете, спитайте. Був хорт у Вiхтюка.

Добрий хорт. Одного разу пропав. Ну, Вiхтюк iде шукати. Знайшов при долинi роздертого. І то, видно, неабияка бiйка була, бо все довкруж так потаргано, нiби там хлопи чубилися. І шерстi клубки – собача й заяча… А ви кажете.

«Ну от, – думав я, – не треба тобi далеко за фольклором iздити – пiд хатою, як лобода, проростае».

– Це ще не все, – не вгавае Костьо. – Якби ж то все! Але тii зайцi мають на нас якийсь уплив. Часом, бувало, щось таке в душу закрадаеться… ну, не знаю, як i сказати… буцiм ти заець… Розумiете?

– Нi, – покрутив я головою.

– Ну, от iдете ви полем, а над вами ворона «кар-р!», а ви й зiщулюетесь. Або пес загавкае, а вам начеб хто теркою по спинi пройшовся. А то дивишся в дзеркало – викапаний заець. Я вже й голюся коли як, щоб рiдше у дзеркало зазирати… Чи на жiнку глянеш – заяча губа. Скiльки жив – не бачив. А тут раптом побачив… Незрозумiле щось коiться… Смiешся, було, – а смiх той, ну чисто як заячий писк. Ех-ех… Чи iв я коли в життi сиру моркву або капусту? Де там.

А то з якогось часу почав наминати… Якось до сусiда заходжу – а вiн руку за спину. А сам – хрум-хрум… рука за спиною… потiм тихенько впустив. Та воно з-пiд лави викотилося. Дивлюсь – качан капустяний. Оце, думаю, не один я такий дурний.

– Виходить, Валiхновська нас пiдманула?

– Виходить, що так… Не вiд добра, звiсно. Чоловiк ii теж через тих зайцiв… Завал серця дiстав, коли за ними з рушницею погнався… Ей, та що я вам одне погане розказую! Я оно з колючого дроту поробив загороду, а довкiл саджанцiв кринички змайстрував та й маю спокiй.

Жити можна… Чого нi? Тiльки деколи хочеться забитися в куточок, припасти до землi i вдавати, що тебе нема. Чого так?

3

Минув рiк.

– Куди ти зiбрався?

– Пiду трохи пострiляю.

– Не ходи, – в ii голосi вiдчутна незрозумiла менi тривога, дивиться на мене майже благально, хочу струсити iз себе цей пронизуючий погляд i не можу. – Ти чуеш мене? – наче десь iз далекоi далини долинае ii голос.