Місце для дракона

Вiн гугупнув iз силою, яка могла б рiвнятись удару падаючоi брили.

Без цiеi зброi я вмить пiдупав духом. Але мене все ж тягло вниз у долину, бо на другу нiчну мандрiвку ледве чи вiдважусь. Краще зараз знайти вiдгадку.

Якщо не стежити за отим свiтiнням, а дивитись пiд ноги, йти значно легше. Минуло, може, хвилин п’ять, коли звiв голову. За цей час я вже повинен був опинитися в центрi долини, а проте не наблизився анi на метр. Сяйво залишалося на тiй самiй вiдстанi, що й тодi, коли я впав. Згадалася розповiдь Каленика, отже, це правда – сяйво не пiдпускае до себе.

А що, як кинути в нього каменем? Ця думка, звiсно, безглузда, та мае своi глибокi традицii – все, що не можна осягти розумом, викликае бажання просто знищити. Я таки схопив камiнець, але тiльки-но вiн одiрвався од землi, як теж почав важчати i важчав доти, доки я з прокляттям не позбувся його.

Тепер остаточно втратив рештки хоробростi – повернувся й побiг, i тiкалося менi так легко, що й не встигав цьому дивуватися. Хоч i було чого – бо ж гнав пiд гору.

12

У вiвторок сталася нова пригода. Тiльки-но прийшов додому, жiнка спитала:

– Ти не бачив там Андрiйка?

– Де?

– Ну як де? Вiн грався бiля хвiртки.

– Не бачив.

Христя вийшла з хати й за кiлька хвилин повернулася.

– Слухай, його нiде нема. Куди вiн подiвся?

Тепер ми обое почали шукати малого, а коли обнишпорили вже всi закапелки, жiнка кинулася по сусiдах, а я пiшов дорогою. Й лише тодi, коли спустився до Кривоi долини, то за кам’яною брилою побачив його.

Андрiйко спокiйно сидiв собi й грався кольоровими камiнчиками.

– Що ти тут робиш?

– Граюся.

– Пiшли скоро додому. Мама там плаче за тобою, а ти такий поганий…

Я схопив його на руки, але вiн почав борсатися й кричати:

– А камiнчики? Забери камiнчики!

Довелося пiдiбрати i iх. З малим на руках я що було духу поквапився назад.

– Ну, хiба можна бути таким нечемним? Як ти мiг сам пiти сюди? Зараз тобi мама покаже!

Малий смiявся i тiшився невiдомого чого. Христя вибiгла нам назустрiч, на бiгу витираючи сльози.

– Ну, я тобi зараз!.. – приказувала вона, та я ii втихомирив, бо ж коли дiйде до ритуалу покарання, то з малого не витягнеш i слова.

Ми напосiлися на нього – чого вiн подався аж так далеко?

– А мене вуйцьо забрав.

– Який вуйцьо?

– Вiн прийшов i каже: пiшли до мене, я тобi дам дуже гарнi iграшки, а ти менi дай зайчика. Я йому вiддав зайчика, i ми пiшли, i вiн менi дав камiнчики. Тату, а де камiнчики? Ану покажи менi.