Ги-ги-и

– Знаете, пане бургомiстр, – сказав головний лiкар, – у нас тут нiколи дiльницi не було… Ми для цього не маемо жодних умов.

– А це тому, що ранiше iх за людей не мали! – радiсно проголосив бургомiстр. – А я в них вiрю, як у самого себе. Нинiшнiй i завтрашнiй день можете з успiхом присвятити впорядкуванню дiльницi. Слава Украiнi! – гукнув вiн на прощання i покинув нас.

Вiдпровадивши гостей, стурбованi лiкарi повернулися до читальнi:

– Всi хворi вiльнi, крiм вас, пане Штунда, i вас, – тицьнув у мене пальцем головний, а за хвилю продовжив: – Маемо неабияку проблему.

Наша лiчниця якось не пристосована для святкових подiй. Мусимо подумати, як ii оздобити.

– Тепер така хвиля по цiлiй Галичинi, щоби ставити всюди пам’ятники i вiшати портрети, – сказав пан Гольцман, спецiалiст з жiночих хворiб. Недавно вiн запустив козацькi вуса i почав учити украiнську мову. – А ми мусимо бути на хвилi, iнакше нас змие…

– Воно то так, – зiтхнув головний, – але в нашому закладi будь-який портрет виглядатиме, як насмiх.

Повiсимо Шевченка – прийде УНСО i наб’е нам писки, повiсимо Хмельницького – те саме нам зробить УНА.

– Треба когось не такого значного вiшати, – сказав доктор Фiлюсь. – Може Марка Вовчка?

– Ой, нi! – скрикнув головний. – Тодi будемо мати справу з Союзом Украiнок.

– Певно лiпше б якогось полiтичного дiяча повiсити, – сказав я.

– І щоби був трохи пришелепуватий, – доповнив Штунда. – Бо iнакше не буде сюди пасувати.

Тодi всi почали думати, хто в нас трохи вар’ят, а трохи полiтик.

– Менi здаеться, що таких дуже багато, i можна смiливо замовляти цiлу галерею, – сказав головний.

– Зачекайте! – ляснув себе в чоло доктор Фiлюсь. – Та в нас же лiкувався депутат Цвiбак!

Усiх враз пересмикнуло, наче вiд струму.

– Боже мiй! – закотив очi Штунда. – Сам пан Цвiбак! Гроза комунякiв! Тут! У цих стiнах!

– Чудово! – втiшився головний. – Повiсимо портрет Цвiбака. Народ його любить. Десь у нас мае бути його фотографiя. Жiноче вiддiлення настриже витинанки, стрiчки, прапорцi i почепить гiрлянди.

А крiм того розучить виконання нацiонального гiмну. І все це пiд вашим чутливим керуванням, Влодзю, – тицьнув вiн пальцем у мене.

– Нам конче бракуе якогось пам’ятника, – сказав я. – Пам’ятник перед входом до лiкарнi справив би на телевiзiю фантастичне враження.

– Гм… Маете рацiю, – кивнув головний. – Взагалi в нас десь валяеться дiвчина з веслом. Але без голови.

– Є вихiд, – продовжив я. – Можна поставити живого пам’ятника.