Аптекар

А потiм з гуркотом впав сухий граб, i затрiщало на увесь лiс, здалося, що то крокуе лiсом велетень, бо небавом гугупнуло ще одне дерево, але Вiвдя махнула Рутi рукою, аби не звертала уваги.

Увечерi Вiвдя переконала Руту лягти спати в стодолi, а сама зосталася коло мерця. Вiн уже не мав роззявленого рота, бо вiдьма пiдперезала йому щелепу хустиною. Рута послухала i постелила собi в стодолi на сiнi, але заснути не могла, крiзь шкалубини в стелi проникало свiтло зiрок, довкруж панувала тиша, тiльки монотонний кумкiт жаб долинав вiд рiки, та скрикували кажани, пролiтаючи.

Рано чи пiзно батько мав померти, i Рута мала зостатися сама, але досi ii ця думка не лякала, вона була певна, що дасть раду, проте сьогоднi, коли це нарештi сталося, вона вiдчула розпач i страх, мовби мусила тепер рухатися лише навпомацки iз зав’язаними очима, бо уже не буде поруч нiкого, хто мiг би що-небудь пiдказати. Раптом почула, як щось гучно стрiлило, а затим зафуркотiло, дерева затряслися i загомонiли голосно та надривно, немов сповiдаючись, а потiм зацокотiли копита, зафоркали конi. Рута пiдхопилася i припала до шпарини в стiнi: якiсь чорнi тiнi верхи на iнших чорних тiнях гарцювали перед обiйстям, а з хати долинало буркотiння Вiвдi, вона щось безперестанку молола i молола, раз у раз голосно зойкаючи, тiнi вiдповiдали iй грiзним нелюдським шепотом, а Вiвдя, мовби сварилася з ними, проганяла, а тi не вступалися i знай басували. Таке враження, нiби Вiвдя не хотiла iм вiддати те, по що вони примчали, лише тепер помiтила Рута, що посеред двору на кiлку стирчить кiнський череп. Видно, вiдьма прихопила його з дому i навмисне почепила, аби вiдлякувати нечисту силу, тому-то тiнi й не пiдступляться ближче, а йно тупцяють оддалiк, а все ж не зникають, домагаються свого. Це ж бо вони батька мого хочуть, думала Рута, як добре, що Вiвдя зi мною, а то б вони мене розiрвали, бо i я б iм не давала тiло, та вони б перемогли, а Вiвдi, може, i вдасться.

Нiч була наче звiр, закутаний в страх.

За рiчкою горiли вогнi, червонi мiтли метлялися, шмаття iхнiх хвостiв вiдривалося i злiтало в небо, а помiж вогнiв стрибали чорнi постатi i линули до iхньоi хати. Рута намагалася роздивитися, чия то чорна велика постать вигойдуеться позаду них, але вогнi й дими заважали. Врештi вона лягла на сiно i заплющила очi. Вона не знала, чим би могла Вiвдi помогти. Хiба знову помолитися до Святовита, аби пробачив батьковi грiхи i прийняв його душу.