Аптекар

І листя не так… i вода не так… i трава не так… І навiть я за двiстi рокiв матиму iнший голос… І хто вийшов з листя, у листя перейде…

Вiдьма поклала перед ним дерев’яну коробочку з мастю, налила горiлки у чарку, випила i захрумкотiла капустою, пропускаючи слова чорта повз вуха, бо той хрумкiт глушив його. Вiдтак зiщулилася вiд холоду та, коли пошкандибала до печi, щоб пiдкинути дрiвець, а потiм обернулася, то не побачила уже анi чорта, анi пляшечки з приворотним зiллям, анi коробочки з мастю, iно голос його все ще бринiв, затихаючи та зникаючи.

– А мiй голос давно роздiлили помiж себе бджоли i трави, – прошепотiла вона.

Рута постукала в дверi i, не чекаючи на кректання староi, увiйшла. У хатi було сизо, в печi вогонь уже пригасав i лише пихкав та сипав iскрами, а Вiвдя курила люльку i замрiяно дивилася на стелю, де вовтузилися павуки. Побачивши Руту, зрадiла i аж закашлялася, захлинувшись димом, а коли помiтила сметану, розплилася у вдоволенiй усмiшцi.

Вiстка про смерть чорнокнижника викликала у неi нову хвилю кашлю, тепер уже зi сльозами, вона заметушилася та почала збиратися.

– Куди ви? – спитала Рута.

– Іду з тобою, не можна тобi самiй у хатi з мерцем бути. Та ще й… – не договорила, мовби спохопившись, i, прихопивши якогось клунка, поквапилася за Рутою, не перестаючи димiти люлькою.

Цього разу дорога через лiс була така легка, що Рутi здавалося, нiби вона не йде, а летить помiж деревами, кожен крок пiднiмав ii тiло на мить у повiтря i проносив легко, мов пiр’iнку, попереду так само злiтала й опускалася стара Вiвдя, уся чортiвня поховалася, i чутно лише було, як сичить вона невдоволено та крекче.

Дерева вже не тягнулися до дiвчини своiм гiллям, а виструнчувалися i затихали, а щойно потiм, уже за спиною починали помiж собою скрипiти про щось. Рута лише раз стрепенулася, коли в темрявi засвiтилися двi червонi жарини.

– Не бiйся, – сказала Вiвдя, – то Вовкун – вовчий пастух.

Здоров був, старе одоробло, – кинула вона в темряву, а звiдти озвався густий хрипкий бас:

– Здорова й ти будь, стара порхавко. Ще не розсипалася? – слова потонули в деренчливому смiху.

– Де там, ще трохи рясту потопчу. Вовки твоi ситi?

– Ситi, ситi, можеш не боятися. Нинi добре пообiдали на полонинi.

Десь здалеку почулося вовче виття i потонуло, у зашморгу скарлючених дерев гойдався задушений туман.