Іменем сонця

– Обережнiше, Януше, йому боляче! – повним слiз голосом застогнала закутана у кожух i пухову хустку жiнка, що сидiла у ридванi.

– Я намагаюсь, люба Ірено! – вiдповiв шляхтич. Не дивлячись на те, що вiн намагався стримати емоцii, його очi теж були вологими.

Рипнули ворота будинку, у якi несамовито гупав батогом кучер, кiлька служникiв запопадливо забiгали навколо прибулих, i скоро усi, за винятком кучера i форейтора, зникли у нутрощах господи. На вулицi залишили лише хмарину бiлоснiжноi пари з натопленого примiщення.

Кучер зiтхнув, знайшов пiд кожухом баклагу й надовго приклав ii шийку до своiх пишних вусiв. Пiсля цього добув люльку й почав ii неспiшно накладати.

– На ось, – простягнув баклагу форейтору. – В таку погоду тобi не завадить.

Юнак з удячнiстю пiдморгнув i припав до горла баклаги. Потiм залiз на козли до кучера i щiльнiше загорнувся у кожух. Обидва готувались до довгого очiкування, з якого головним чином складалась iхня робота.

– Коней не шкодують, – буркотiв кучер.

 – Померзнуть. А я кожного знаю з лошати. З пляшечки годував. Хiба так можна?

– Себе пошкодуй, – вiдказав форейтор.

– Мене жалiти не потрiбно, – кучер ще раз приклався до баклаги. – Я собi раду дам. А то тварини. Їх обiгрiти й напоiти потрiбно. Сiм десяткiв верст пробiгли. А що як впадуть?

– Боiшся, пан тебе винним зробить? – реготнув форейтор.

– Дурню

не верзи, – похитав головою кучер. – Я пана не боюсь. Коли що – на Сiчi мiсця вдосталь. Менi коней шкода.

– На Сiч зараз не проiдеш, замело, – зiтхнув форейтор.

* * *

У будинку лiкаря було тепло й затишно. Дворiчна дитина втомилась вiд плачу i болю. Хлопчик лежав на пелюшках i тихо схлипував, примушуючи плакати шляхетну панi Дубровицьку, а ii чоловiка Януша вигравати жовнами на червоному вiд морозу й хвилювання обличчi. Левi Сатанiвський неспiшно мив руки водою з срiбного глечика, що його тримав у руках служник. Закiнчивши, витер долонi бiлоснiжним рушником i наблизився до хлопчика.

– Дайте бiльше свiтла! – нетерпляче кинув Левi, й у кiмнатi швидко з’явилось кiлька свiчок на додаток до тих, що освiтлювали ii ранiше.

Мерехтливе полум’я вiдвоювало у мороку дорогi меблi, драпованi сукном стiни, картини, кришталь i порцеляну на полицях.

– Як звуть нашого пацiента? – звернувся лiкар до Дубровицьких, якi застигли, з острахом очiкуючи на результати огляду iхнього первiстка.

– Петрусь… Його звуть Петрусь. Допоможи йому! – нарештi видихнув Януш.