Іменем сонця

Подорожнi виявляли не бiльше цiкавостi до подiй навколо, анiж до втоми власних коней. Швидко залишивши позаду передмiстя, ридван затримався на мить поблизу мiськоi брами. Там двое зарослих тижневою щетиною ландскнехтiв, якi поверх потемнiлих вiд вогкоi погоди сталевих лат мали кожухи, а замiсть шоломiв кудлатi шапки, неспiшно наблизились до форейтора – згорбленого i замерзлого юнака, що сидiв у сiдлi посерединi запряжки.

– Waar ga je heen?[2 - Куди ви iдете? (Нiдерланд.)] – лiниво сказав один з ландскнехтiв, дихнувши на хлопчину горiлчаним духом, вiдчутним на вiдстанi добрих двох сажнiв.

– Що? – вирячився на жовнiра форейтор.

– Deze domme jongeman begrijpt je niet![3 - Цей малий дурень тебе не розумiе! (Нiдерланд.)] – зареготав другий ландскнехт – рудобородий здоровань, на черевi якого залiзний нагрудник ледве тримався.

На допомогу форейтору прийшов кучер.

– Лiкар! Лiкар Левi! – гукнув вiн i вказав рукою на салон ридвана. – У нас хворий! Ziek!

Рудобородий ландскнехт, поклавши правицю на ефес шпаги, пiдiйшов до карети i зазирнув у вiконце.

Пiсля цього повернувся до товариша i коротко змахнув рукою:

– Laat ze gaan[4 - Нехай iдуть. (Нiдерланд.)], – сказав, немов вибачаючись.

Пiсля його слiв ридван зiрвався з мiсця, щоб за кiлька хвилин зупинитися бiля мети своеi подорожi. Нею виявилась брама великого цегляного будинку, вiдомого у Сатановi усiм без винятку. Помешкання належало Левi Сатанiвському, лiкарю, слава про якого гримiла не лише Подiллям, а й добрячою половиною Речi Посполитоi.

Цiкавiсть мiщан до ридвана одразу ж пiшла на спад. Поважний Левi був знаменитим ескулапом i за своi шiстдесят рокiв устиг поставити на ноги безлiч хворих, на яких махнули рукою професори Львова i Кракова. Саме тому дев’ять з десяти екiпажiв, якi порушували спокiй захованого серед величних Товтр[5 - Подiльськi Товтри – унiкальний вапняковий гiрський кряж на Подiллi, що простягаеться на двi сотнi кiлометрiв.] мiстечка, прямували до його дому.

– Приiхали, пане Януш! – Форейтор зiскочив з сiдла i, потираючи задубiлi долонi, навстiж вiдчинив дверцята ридвана.

У оздоблений вишневим оксамитом салон одразу ж увiрвався трiскучий мороз.

– Давайте я допоможу! – Форейтор простягнув руки, маючи на метi прийняти замотане у кожух дитя, що його тримав на колiнах молодий шляхтич в увiнчанiй павичевим пером шапцi.

– Геть! – нервово скрикнув шляхтич i почав обережно вилазити на вулицю. Дитя вiд руху, морозного повiтря i розмов прокинулось i тихо заплакало.