Іменем сонця

Вiн був короткий, але надзвичайно широкий, з ледь вигнутим вiстрям. Втiм, навiть не шабля прикувала до себе увагу коваля. Його дивував, навiть лякав божевiльний погляд сталевих очей незнайомця.

– Хiба? – з нахабною посмiшкою сказав вiдвiдувач.

– Так. На сьогоднi з мене досить. Було багато роботи.

– До вечора ще далеко. Лише починае темнiти, – заперечив вiдвiдувач.

Коваль вiдчув, що спiлкування з незнайомцем стае йому неприемним. Вiн нiкому не дозволяв розмовляти з собою подiбним тоном у себе в кузнi.

– Ось що, чоловiче, – зiтхнув коваль. – Коли ти вiд свiтанку помахаеш кувалдою, я подивлюсь, чи надто важливим буде для тебе сонце, що не встигло опуститись за обрiй.

– Сонце завжди буде важливим, – незрозумiло до чого бовкнув вiдвiдувач.

Коваль зiтхнув. Сперечатись вiн не мав намiру. Лише зачинити кузню й простувати додому.

– Так, сонце – це важливо.

– Якi?

– Руки. Вони почнуть болiти значно ранiше. Крiм того, навряд чи у моiй роботi е речi, якi б не змогли потерпiти до завтра. Що у тебе?

– Є одна справа, – загадково знизав плечами вiдвiдувач.

– Я кую грати, огорожi, цвяхи й скоби. Якщо тобi шаблю або шпагу, ти не туди потрапив.

Вiдвiдувач посмiхнувся ще ширше.

– Менi не потрiбна шабля. У мене е, ти ж бачиш.

– Бачу, – коваль побiжно оглянув зброю при боцi у вiзитера. – Дивний клинок. Я таких не зустрiчав.

– Це абордажна шабля, – вiдповiв незнайомець. – Клинок короткий, проте широкий i мiцний. Таким зручно орудувати на палубi корабля. Бiльше шансiв не зачепити такелаж або тих бiдолах, що сидять на нiй, зчепленi докупи за допомогою кайданiв. Знаеш, на палубi завжди обмаль мiсця.

Коваль зняв з гачка кожух i заходився одягатись, демонструючи, що збираеться йти.

– Отже, шабля тобi не потрiбна, – сказав вiн.

– Свята правда, – з посмiшкою вiдповiв вiдвiдувач.

– Що ж потрiбно?

– Не що, а хто.

Коваль не зрозумiв, до чого веде дивний незнайомець, але вiдчув у його словах загрозу. Вiн вiдступив на кiлька крокiв i взяв до рук молоток, що лежав поряд з ковадлом.

– Ось що, розумнику, – сказав рiшуче. – Йди пiд три чорти. На сьогоднi з мене досить роботи i пустих розмов. Я хочу чарку оковитоi, полумисок борщу i вiдпочити у спокоi. Прийдеш завтра вранцi i розповiдатимеш про абордажнi шаблi й все, що у тебе наболiло.