Іменем сонця

– Зроблю, як приiдемо.

– Дякую, Адамеку, – простягнув руку Семен. – Останне запитання.

– Запитуй.

– Окрiм убитого челядника, тут були iншi слуги?

– Так, звичайно.

– Де вони?

– У будинку для челядi. Зачинились, вiдмовляються виходити.

– Справдi? – хмикнув Паливода. – Чому?

– З тiеi ж причини, з якоi вiдбуваються заворушення на площi. Люди наляканi i звинувачують у всьому тих, хто мае вiдповiдати за iхню безпеку. В даному випадку жовнiрiв, каштеляна i мене. Тепер ще й тебе.

– Цiкава реакцiя.

– Цiкава. Були ще вiзник i форейтор Дубровицьких. Їх одразу допитали, але обидва стверджують, що нiчого не бачили. Були у конюшнi за зачиненими воротами. Це пiдтверджують iншi слуги. Я хотiв iх залишити до твого приiзду, але вони мусили негайно везти свого пана у маеток. Дубровицькому стало зле. Я зробив кровопускання i дав заспокiйливе. Маю надiю, йому полегшае.

– Іншi теж нiчого не бачили?

– Так вони стверджують. Втiм, схоже на правду. Все вiдбулось у будинку, а туди нiхто, окрiм загиблого мажордому, не мав права заходити.

– Не бачили… – роздумував уголос Паливода. – Мабуть зайшли досить тихо. І навряд чи нападникiв було багато. Велику групу людей завжди хтось помiтить. Але одинокий перехожий мае значно бiльше шансiв залишитись непомiченим.

– Тобi виднiше, – погодився Костенко. – Однак не можу собi уявити, що подiбне пiд силу вчинити однiй людинi.

– Ми багато чого не можемо уявити з речей, якi вiдбуваються повсякчас, – зауважив Паливода.

– Тодi це мав би бути досвiдчений рiзник.

– Менi теж це спадало на думку. Але волiв не рiжуть подiбним чином.

Костенко зiтхнув.

– Здаеться, з мене теж достатньо цього диявольського лайна.

– Я так i думав. Коли плануеш вирушати?

Костенко знизав плечами:

– Власне, якщо ти не проти, поiду негайно.

– Я не проти. Зустрiнемось у Кам’янцi, Адамеку. Приемно було познайомитись, шкода що за таких обставин, – Семен попрощався з новим знайомим i пiшов у бiк будинку для слуг.

* * *

Челядь загиблого лiкаря Паливода знайшов у далекому кутку подвiр’я. Слуги перебували у невеличкiй приземистiй мазанцi. За вiкном, схожим на виставленi чотирикутником блюдця, блимало ледь помiтне свiтло каганця. З комину у нiчне небо вився сивий дим. Семен хотiв вiдкрити вузькi дверi, проте вони, рипнувши на петлях, вiдчинились за мить до того, як вiн устиг до них торкнутись. На порозi стояв дебелий чолов’яга у кожусi з високим комiром.