Іменем сонця

Паливода пiдiйшов до вiкна i став так, щоб трупи i кров залишились поза межами поля зору.

– Я мав би звикнути до подiбних видовищ, – знизав вiн плечима. – Але не можу.

– Навряд чи до такого хтось взагалi спроможний звикнути, – вiдповiв Костенко. – Власне, це все, що я мав показати. Бажаеш вийти на повiтря?

– Так. І негайно, – рвучко повернувшись, Семен вийшов з кiмнати. Пройшовся коридорами, перетнув вiтальню й зупинився на ганку. Похапцем вiдшукав у кишенi люльку й тютюн. Вдарив кресалом, припалив. Незважаючи на лютий мороз, завмер у задумi.

Вiдчував, як руки, якi щойно дрiбно тремтiли, поволi почали заспокоюватись. Спробував уявити, що вiдчував Януш Дубровицький, i не змiг.

– Ваша милосте! – перервав хiд думок Семена хрипкий голос.

Повернувшись, помiтив жовнiра.

– Ваша милосте, ви закiнчили?

– Закiнчили? – Паливода не одразу зрозумiв, що вiд нього потрiбно.

– Їх мость, пан Адам, запитують, чи можна прибирати трупи?

Семен, погоджуючись, хитнув головою.

– Так, забирайте…

На ганок вийшов Костенко.

Став поряд, але продовжувати розмову не поспiшав. Мовчки спостерiгав за рухом на подвiр’i Левi Сатанiвського. За чверть години повз них почали виносити ношi з тiлами загиблих. Спочатку челядники винесли i влаштували у санях лiкаря, пiсля нього лакея. Ірену Дубровицьку i ii хлопчика винесли останнiми, прикривши ношi бiлими простирадлами. Цвьохнув батiг, i конi, порипуючи втрамбованим снiгом, потягли санi у пiвденному напрямку.

– Адаме, як це вiдбуваеться? – запитав Семен у Костенка, коли господа Левi Сатанiвського спустiла i бiля ворiт залишились тiльки драгуни мiськоi сторожi.

– Що саме?

– Убитi. Ти якось оглядаеш тiла?

– Ти маеш на увазi розтин? – Костенко дивився услiд сумнiй кавалькадi, що повiльно вiддалялась.

– Так.

– Взагалi розтин робиться не часто. Ти знаеш, як до цього ставиться церква. Проте iнодi доводиться. Убитих доправляють у фортецю, лише потiм повертають рiдним. Тож коли хтось хоче дiзнатись справжню причину смертi й на те е вiдповiдний наказ, менi доводиться брати на себе такi обов’язки, за виконання яких iх превелебностi приходять у стан праведного гнiву.

Семен подивився Костенку у очi.

– Зробиш це для мене?

– Чому б нi? Потрiбен лише наказ каштеляна…

– Я про це подбаю. Жiнку, думаю, можна не чiпати. Мене цiкавлять кулi, якими убили невiдомого на шляху i двох чоловiкiв у будинку. І що вони, чорт забирай, хотiли знайти серед нутрощiв?

Костенко здiйняв комiр жупану.