Куля для вовкулаки

Пилип Дрозд, п’ятдесятилiтнiй товстун, якого Семен звик бачити сповненим пихи й розумiння особистоi важливостi, цiеi митi так не виглядав. Скорiше був схожим на загнаного звiра. Вiн переводив погляд з одного козака на iншого, крутився в сiдлi й смикав за повiд, вiд чого кiнь теж змушений був крутитися з боку на бiк. Його обличчя з насунутою на лоб шапкою вражало виразом розгубленостi навiть у мерехтливому свiтлi смолоскипiв. Коли Дрозд помiтив кошового, завмер, пустивши повiд. Очевидно, зрозумiв, що опиратись далi немае сенсу.

– Отже, ви все спланували? – видихнув якось тужно.

– А ти як думав, пане суддя? – вiдповiв запитанням на запитання Нагнибiда. – Мислив тихцем нас покинути, а ми нi сном нi духом? Нi, голубе! Не можемо тебе пустити, не попрощавшись.

Дрозд спробував посмiхнутись, що йому не надто вдалось.

– Ти дурень, Нагнибiда. Завжди був дурнем. Така людина, як ти, не може носити булаву кошового отамана.

Кошовий посмiхнувся недоброю посмiшкою.

– Чому ж? Козаки iнакше вважають, тому й обрали.

Рада обрала, пiд знаменами, вiльними голосами й при арматi[17 - Армата – застарiла назва артилерii.]!

Вiйськовий суддя приречено зiтхнув.

– Козаки… Сiрома! Такi ж голодранцi, як i ти, Нагнибiда. Як же я вас усiх ненавиджу! Чому ви повиннi вирiшувати за мене? Чому маю коритись тому, у кого нi шеляги за душею?

Голос кошового наповнився металом:

– А тобi, дуко[18 - Дука – так у козацькому середовищi називали заможних людей.], голодранцi не до вподоби? Вiд них вернеш свого шляхетного носа? Дарма! Сiч завжди була обороною для будь-кого.

Чи ти шляхтич, чи козак, а чи крiпак. Не питалась, у кого скiльки золотих за душею. Лише в Бога вiруй та Украiну люби! У тебе, бачу, не так? Що ж, я справдi старий дурень, коли ти у мене майже рiк за вiйськового суддю був.

Кошовий говорив голосно, майже перейшов на крик, але Дрозд його вже не слухав. Погляд вiйськового суддi прикипiв до Семена, який спокiйно сидiв у сiдлi поруч з кошовим.

– Ти… Все ти, клятий! Я все продумав! Усе прорахував, але ти, мерзотник, повинен був сунути свого носа у моi справи! – заверещав Дрозд i в руцi в нього з’явився пiстолет.

Семен навiть не думав тiкати або ухилятись. Марно. Вiд нього до заколотника не бiльше п’яти крокiв, а той, судячи з усього, жартувати не збирався. За коротку мить, що минула вiд першого крику «зброя!» до пострiлу, вiн устиг лише подумати, що Дрозда погано обшукали.