Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

Байдужiсть, як вiдомо, чи не найгiрший грiх за усiх. Багато на йому темноi магii скоено. Вмостившись на м’яку теплу траву, Тар iз захватом продовжив стежити за нападом.

У додаток до рук iз-пiд води вилiзла зубата паща. Декiлька разiв вона клацнула гострими iклами та розкрилася на всю ширину. Вправним рухом вiдкрутивши дiвчинi голову та iншою рукою зрiзавши верхню половину козака iз шаблею в однiй руцi, водяний запхнув трофеi собi до рота та зник пiд водою. За кiлька секунд потому шабля вистрiлила iз води, закрутилася з низьким шурхотом i встряла до землi у кроцi вiд князя.

– Ти бач, – протягнув Тар. – Я навiть не мiг уявити, що й тут дитинча вештаеться. Чи то може його до Хорти щось манить…

Умить Тар пригадав усе, що вiдав – то була одна iз його улюблених справ – i, зробивши миттевi висновки, знову вернувся до лiтньоi тишi.

– Боюся, що затемнення сонця по цьому тижнi примножить мiй клопiт. Справжне sanguine sollemnitatem[15 - ст. вульф. «свято кровi»] назрiвае… Шабаш, як кажуть у народi.

Тар дещо роздратовано зиркнув у небо. Майже повне бiленьке коло мiсяця випускало яскравi променi. Князь примружився i опустив погляд до води. Пiд чорною полудою, продiрявленою блискучими цяточками, по верху срiблястоi мiсячноi стежини повiльно плив човен. Плив, прикрашаючи срiбло темною смугою червоноi кровi.

Уламок ХІІ. Ще одна балакуча тварина

Повернутися Тар вирiшив звично, без трансформувань. З пiвденноi вартовоi вежi, що красувалася над ринковими воротами, князя окликнули.

– Що це там за гiвно по ночi вештаеться? Дiрок у тiлi замало?

На обличчi Тара промайнула усмiшка. Цього козака Якiв добре пам’ятав. Ще з юнацтва Турет почав лаяти всiх пiдряд, коли випив води з тоi криницi, що пiд забороною була. Отож, тепер сiчовики мали терпiти лайки Турета, бо доброго слова вiд нього нiколи не почути. Дяки ж, а iх на Сiчi побувало немало, намагалися вилiкувати лайливого козака, вигнати молитвами, або магiею Покаяння той прокльон.

Турет славився своею зовнiшньою вродою. Вродою настiльки виключною, що дiвчата усiх мастей навiть не звертали уваги на його лайливу манеру викладати думки. Усе у нього було в мiру, у всьому була симетрiя. Нiс та пiдборiддя, зрiст i плечi. У блакитних очах Турета постiйно панувала синь безхмарного неба.