Син

А в цьому разi вiн може мати при собi якiсь препарати.

Їлберг був тепер так близько, що бачив, як тремтять у сплячого повiки, наче його очнi яблука пiд ними рухаються увi снi. Ларс присiв коло нього навпочiпки й обережно пiдняв полу пальта. Потягнувся пальцями до нагрудноi кишенi форменоi куртки.

Усе сталося так швидко, що Ларс навiть не второпав, як саме. Долоня хлопця стискала зап’ястя Ларса, i той уже стояв навколiшки, з обличчям, притиснутим до вологого грунту, i рукою, заламаною за спину.

– Чого тобi треба? – прошепотiв йому на вухо голос.

У голосi не вiдчувалося нi гнiву, нi агресii, нi навiть страху. Фраза пролунала радше ввiчливо, так нiби хлопець справдi цiкавився, чим би вiн мiг прислужитись. Ларс Їлберг зробив те, що робив завжди, коли розумiв, що зазнав поразки. Скоротив своi втрати до мiнiмуму.

– Украсти твою заначку. Або, якщо немае, то твоi грошi.

Хлопець тримав його в класичному замку, зiгнувши руку в зап’ястi й натискаючи на лiкоть. Полiцейський прийомчик. Але Їлберг знав, як полiсмени ходять, розмовляють, знав iхнiй вигляд, iхнiй запах, i цей хлопець не був одним з них.

– Чим ти труiшся?

– Морфiем, – простогнав Їлберг.

– Скiльки ти зможеш купити на п’ятдесят крон?

– Трiшки. Небагато.

Ключ було ослаблено, i Їлберг швиденько вiдсмикнув назад звiльнену руку.

Вiн подивився на хлопця. Спантеличено заклiпав на простягнуту йому банкноту.

– На жаль, це все, що у мене е.

– Чувак, я не маю, що тобi продати.

– Це тобi. Я зав’язав.

Їлберг примружив одне око.

Вiн хапнув п’ятдесятикронову купюру i швидко запхав собi в кишеню.

– Це твоя орендна платня за ночiвлю.

– Я бачив, учора сюди полiцiя зазирала, – сказав хлопець. – Вони часто навiдуються?

– Вряди-годи. Але останнiм часом аж роiться.

– А ти часом не знаеш мiсця, де не роiться?

Їлберг схилив голову набiк, мовби вивчаючи спiврозмовника.

– Якщо хочеш уникнути полiцii в цiлому, тобi треба знайти кiмнату в хостелi. Спробуй Центр Іла. Туди не впускають полiцiю.

Хлопець задумливо дивився на рiчку, тодi повiльно кивнув.

– Дякую за допомогу, друзяко.

– Та пусте, – пробурмотiв спантеличений Їлберг.

Чуваку точно клепки бракуе.

І, нiби на пiдтвердження його пiдозр, хлопець почав роздягатись.

Їлберг – береженого Бог береже – вiдступив на кiлька крокiв.