Син

Симон Хефас.

Ось вам особа, якоi варто уникати. М’якотiлий невдаха, який переступав через трупи заради своеi пристрастi до азартних iгор. Казали, буцiмто вiн змiнився, вiдколи зустрiв оту жiнку, з якою й донинi. Але нiхто не знае лiпше за помiчника директора в’язницi, що люди не змiнюються; Франк мав достатне уявлення про Симона Хефаса.

– Скажи йому, що мене немае.

– Вiн хоче зустрiтися з тобою неодмiнно сьогоднi. З приводу Пера Волана.

Волан? Франк вважав, що полiцiя визнала смерть Волана самогубством.

Вiн зiтхнув i глянув на газети у себе на столi. Про втечу повiдомлялось, але принаймнi не на першiй сторiнцi. Імовiрно, тому, що бракувало якiсного фото в’язня-втiкача. Цi стерв’ятники, либонь, вважають за лiпше зачекати, доки буде готовий електронний фоторобот убивцi, на якому той матиме достатньо демонiчний вигляд. Інакше читачi будуть розчарованi.

– Арiлде?

Вони мали негласну домовленiсть, що Інна може звертатись до нього на «ти», коли нiхто не чуе.

– Інно, пiдшукай у моему дiловому щоденнику час зустрiчi з ним.

Так щоб вона тривала не бiльше тридцяти хвилин.

Франк перевiв погляд на мечеть. Незабаром мине двадцять п’ята година.

Ларс Їлберг пiдступив на крок ближче.

Хлопець лежав на прим’ятiй картоннiй коробцi, укрившись довгополим пальтом. Вiн прибув напередоднi i знайшов надiйний сховок за кущами, що росли вздовж стежки i шереги будинкiв. Вiн лежав там тихо й нерухомо, немов граючи в хованки.

Два полiсмени в унiформi пiдiйшли до Їлберга, порiвняли його з фото, що мали при собi, i пiшли геть.

Їлберг нiчого не сказав.

Увечерi того самого дня, коли почався дощ, хлопець вийшов з кущiв i вклався пiд мостом. Не питаючи дозволу. Не те щоб вiн мiг не одержати дозволу… Але заради ввiчливостi можна б i запитати… Поза тим, iще одна дивина. Вiн був одягнений в унiформу. Ларс Їлберг не сказав би напевне, в яку саме унiформу – його забракували ще до того, як вiн устиг побачити щось армiйське, крiм зеленого мундира офiцера призовноi комiсii. Ларса вiдсiяли з розпливчастим формулюванням «непридатний до служби».

Час вiд часу Ларс Їлберг питав себе, чи е щось, до чого вiн придатний? І якщо так, то чи дiзнаеться вiн коли-небудь, до чого саме? А може, таки саме до цього: добування грошей на наркотики i життя пiд мостом?

Як оце зараз.

Хлопець спав, i дихання його увi снi було рiвним. Ларс Їлберг зробив iще один крок. Те, як хлопець рухався, колiр його шкiри i щось iще пiдказувало Їлбергу, що то наркоман.