Син

– Менi, до речi, телефонував один старий колега. Вiн сказав, що бачив наркомана, який розгулюе у пасторському комiрцi.

– У комiрцi?

– На зразок того, що носив Пер Волан.

– Що ти зробила з iнформацiею?

Карi знову розгорнула книжку.

– Нiчого. Я сказала йому, що справу вiдкладено на полицю.

– До виявлення нових матерiалiв. Як звати наркомана i де ми його можемо знайти?

– Їлберг. У притулку.

– У соцiальному центрi. Не хочеш зробити перерву в читаннi?

Карi зiтхнула i згорнула книжку.

– А як стосовно лазаньi?

Симон знизав плечима.

– Все гаразд. Я подзвоню Ельзе, вона зрозумiе. А розiгрiта лазанья ще смачнiша.

Роздiл 10

Йоганнес злив брудну воду в мийку i поставив вiдро й швабру в прикомiрок. Вiн вимив кожен коридор на першому поверсi, кiмнату вiдеостеження, i йому вже не терпiлося повернутись до книжки, що чекала на нього в камерi. «Снiги Кiлiманджаро». Це була збiрка оповiдань, але вiн, знай, перечитував одне-едине оповiдання знову й знову. Там iшлося про чоловiка з гангреною на нозi, який знав, що помирае.

Про те, як це знання не робило його як людину нi кращим, нi гiршим, натомiсть схиляло до самозаглиблення, робило бiльш чесним i менш терплячим. Йоганнес нiколи не кохався на читаннi, книжку йому порадила тюремна бiблiотекарка, а позаяк Африка зацiкавила Йоганнеса ще з того часу, як вiн ходив у Лiберiю та в Кот-д’Івуар, вiн одразу прочитав першi кiлька сторiнок про того бiдолаху, що безневинно конае у наметi посеред савани. Першого разу вiн похапцем пробiгся очима по рядках, тепер же читав повiльно, вчитувався в кожне слово, щось шукаючи, хоча вiн навiть не знав, що саме.

– Привiт!

Йоганнес обернувся.

Соннi вимовив той «привiт» майже пошепки, i його постать iз впалими щоками i дикими очима була такою блiдою, що видавалась напiвпрозорою. Наче янгол, подумав Йоганнес.

– Привiт, Соннi. Я чув, тебе запроторили в карцер. Як ти зараз почуваешся?

Соннi стенув плечима.

– У тебе класний лiвий хук, пацан, – посмiхнувся Йоганнес, демонструючи прогалину на мiсцi одного з переднiх зубiв.

– Я сподiваюсь, ти пробачив менi.

Йоганнес ковтнув.

– Соннi, з нас двох прощення потребую я.

Вони подивились один на одного. Йоганнес помiтив, як погляд Соннi ковзнув туди й сюди коридором. Вони помовчали.

– Йоганнесе, не мiг би ти заради мене втекти з в’язницi?

Йоганнес не квапився з вiдповiддю – вiн намагався перетасувати слова Соннi так i сяк: чи не виявиться в них тодi бiльше сенсу.