Привид

– І що ж розповiв Олег про те, що сталося, своему вiдданому адвокату?

Ракель зiтхнула.

– Сказав, що нiчого не пам’ятае. І окрiм цього вiн нiкому й нiчого не бажае говорити.

– І саме на цьому ти хочеш побудувати свiй захист?

– Послухай-но, Ганс Крiстiан – чудовий фахiвець у своiй царинi. Вiн знае, що треба робити i про що йдеться. Вiн консультуеться з найкращими спецiалiстами. І вiн працюе не покладаючи рук i вдень, i вночi – повiр менi.

– Тобто, iншими словами, ти з вигодою користаешся його турботливою вдачею?

Цього разу Ракель не розсмiялася.

– Все дуже просто: я – мати. І готова зробити все, що буде потрiбно.

Вони зупинилися на краю лiсу i сiли на окремi стовбури ялин. Сонце на заходi вже опустилося до вершечкiв дерев i висiло над ними, наче здута повiтряна кулька в День незалежностi.

– Звiсно, я знаю, чому ти приiхав, – сказала Ракель. – Але що конкретно ти плануеш робити?

– Виявити на сто вiдсоткiв упевненостi – винуватий Олег чи невинуватий.

– Чому?

Харрi знизав плечима.

– Тому, що я – детектив. І тому, що так влаштований наш людський мурашник. Нiкого не можна засуджувати, допоки немае цiлковитоi впевненостi. Допоки е сумнiви.

– А ти маеш сумнiви?

– Так, я маю сумнiви.

– І це – едине, iз-за чого ти сюди приiхав?

Тiнi ялин наповзли на них. Харрi у своему лляному костюмi почав тремтiти: його термостат ще явно не встиг перелаштуватися на 59,9 градуса пiвнiчноi широти.

– Дивно, – мовив вiн. – Але з усього часу, який ми провели разом, менi важко пригадати хоч щось, окрiм розрiзнених моментiв.

Я пригадую тiльки тодi, коли дивлюся на фото. Пригадую так, як зображено на фото. Навiть якщо я знаю, що це – неправда.

Вiн поглянув на неi. Ракель сидiла, пiдперши рукою пiдборiддя. В ii звужених очах поблискувало сонце.

– Втiм, може, саме тому ми й робимо знiмки, – продовжив Харрi. – Щоби забезпечити фальшивий доказ на пiдтвердження фальшивоi заяви про те, що ми були щасливi. Бо думка про те, що ми не були щасливими хоча б упродовж невеличкого перiоду в нашому життi, е незносною.

Дорослi наказують дiтям посмiхатися на фото, втягують iх у брехню, тому ми й посмiхаемося, зображаючи щастя. Але Олег посмiхався тiльки тодi, коли йому хотiлося; брехати вiн не мiг, бо не мав такого «таланту». – Харрi обернувся до сонця, спiймав його останнi променi, що простяглися, мов жовтi пальцi, помiж найвищими гiлками на самiсiнькому вершечку кряжа.