Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

Насправдi я подумував про дещо бiльшу дичину.

Вона ворухнула бровою.

– Насправдi я мала на увазi, що цього року мало курiпок.

Запала коротка мовчанка, яку порушив Кнут:

– Коли хижакам бракуе мишей i лемiнгiв, вони беруться до курiпчиних яець.

– То он воно що, – кивнув я i вiдчув, як по моiй спинi потiк пiт; менi слiд було би помитися, випрати сорочку i пояс для грошей. Та й пiджак вимагав прання. – Менi здаеться, я знайду, чого настрiляти. Проблема в тому, що я приiхав завчасно. Мисливський сезон почнеться аж наступного тижня.

Я просто думав трохи пристрiлятися поки там що.

Я сподiвався, що вчорашнiй саам не збрехав щодо вiдкриття полювання.

– Про сезони вашi я не знаю, – сказала жiнка, протираючи мiсце, де я лежав, так завзято, що швабра аж рипiла у неi в руках. – То ви, городяни з пiвдня, вирiшуете, коли сезон. А ми полюемо, коли е така потреба. А нема потреби – не полюемо.

– Коли вже зайшла мова про потреби, – перевiв я розмову на iнше, – не пiдкажеш, де у селищi я мiг би зупинитись?

Вона припинила миття та обперлася на швабру:

– Постукай у будь-якi дверi, i тобi знайдуть лiжко.

– У будь-якi?

– Гадаю, так. Хоча, звiсно, зараз мало кого застанеш удома.

– Ясна рiч, – подивився я на Кнута. – Лiтнi канiкули?

Вона посмiхнулась i похитала головою:

– Лiтнiй випас. Усi, хто мае оленiв, ночують по наметах i автопричепах на пасовищах уздовж узбережжя. Дехто в морi – виловлюють сайду. А решта поiхали на ярмарок у Каутокейно.

– Зрозумiв. А немае шансу орендувати лiжко у твоему домi?

Побачивши ii вагання, я квапливо додав:

– Я гарно заплачу.

Дуже гарно.

– Тут нiхто не вiзьме з тебе зайвоi платнi. Але мого чоловiка цими днями немае вдома, тож це було б негоже.

Негоже? Я подивився на ii спiдницю. На довге волосся.

– Зрозумiв. А знаеш яку-небудь мiсцину, щоб не дуже… в осереддi? Щоб тиша i спокiй. І щоби з гарним краевидом.

Насправдi я мав на думцi – де мене нiхто не заскочить зненацька.

– Гм… – схилила вона голову набiк.

 – Якщо ти думаеш полювати, мiг би оселитись у мисливськiй хатинi. Вона для загального користування. Стоiть оддалiк села; тiснувата i похила, одначе тишу i спокiй ти там точно матимеш. А краевид на всi боки – то вже гарантовано.

– На позiр, досконало.

– Кнут покаже тобi дорогу.

– Дарма. Навiщо йому? Я напевне й сам би мiг…

– Нi! – перервав мене Кнут. – Можна я проведу? Прошу!

Я знову подивився на нього. Лiтнi канiкули. Всi роз’iхалися.