Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

Я знову натягнув рясу на голову i заплющив очi. Сiмдесят годин неперервноi втечi. Тисяча вiсiмсот кiлометрiв путi. Двi-три години сну у крiслах поiздiв i автобусiв. Я маю бути цiлковито вичерпаним.

Тепер – подумати про щось приемне.

Я спробував пригадати, як усе було ранiше. І ще ранiше, нiж ранiше. Не допомогло. Натомiсть почали вилазити iншi спогади. Чоловiк у бiлому. Запах риби. Чорне дуло пiстолета. Брязкiт розбитоi шибки, падiння. Я вiдiгнав вiд себе цi спогади i витягнув руку, шепочучи ii iм’я.

І тодi вона нарештi прийшла.

Я прокинувся. Я лежав нерухомо.

Щось мене поторгало. Точнiше, хтось. Обережно – не так, щоб розбудити, а лише для того, щоб переконатися, чи е хтось пiд рясою.

Я зосередився, намагаючись дихати рiвно. Ймовiрно, я ще маю шанс, якщо вони не помiтили, що я не сплю.

Я сягнув рукою до стегна i аж тут усвiдомив, що пiстолет – у пiджаку, який я повiсив на огорожу вiвтаря.

Як на професiонала, доволi нездарно.

Роздiл 2

Я володiв собою, дихав рiвно i спокiйно, вiдчуваючи, як мiй пульс повертаеться до нормального ритму.

Тiло зрозумiло те, до чого ще не дiйшов розум: якби це були вони, то не стали б мене обмацувати, а просто скинули б iз мене рясу i, переконавшись, що я той, хто iм потрiбен, пропекли б мене, як переперчену баранину на грилi.

Я обережно стягнув рясу зi свого обличчя.

Лице, що дивилося на мене згори, було веснянкуватим, кирпатим, iз пластиром на лобi та русявими вiями навколо незвичайно синiх очей. Довершувала цей образ густа руда чуприна.

Скiльки йому може бути рокiв? Дев’ять? Тринадцять? Не маю уявлення – на дiтях я геть не знаюся.

– Тут не можна спати.

Я роззирнувся. Схоже, вiн тут сам.

– Чому так? – хрипкувато запитав я.

– Бо моя мама тут митиме.

Я звiвся на ноги, згорнув рясу, зняв з огорожi пiджак, одразу вiдчувши, що пiстолет на мiсцi, в кишенi. Коли я став надiвати, лiве плече рiзонув гострий бiль.

– Ти з пiвдня? – поцiкавився хлопчик.

– Залежить вiд того, що ти називаеш пiвднем.

– Те, що на пiвдень звiдси.

– Звiдси все бувае тiльки на пiвдень.

Хлопчик схилив голову набiк.

– Мене звати Кнут. Менi десять рокiв. А тебе як звати?

Я вже ладен був бовкнути абищо, аж згадав, як я представився вчора.

– Я Ульф.

– Ульфе, скiльки тобi рокiв?

– Багацько, – вiдповiв я, розминаючи затерплу шию.

– Значить, за тридцять?

Дверi до ризницi вiдчинилися. Я обернувся. На порозi постала жiнка – вона зупинилася там i витрiщилась на мене.