Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

Я дав хлопчиковi коробку сiрникiв, пiсля чого у пiчцi спалахнув вогонь, i невдовзi почав посвистувати чайник. У хатинi зробилося трiшечки чадно, i я помiтив, що комарi повтiкали вiд диму. Я з того скористався, щоб, скинувши сорочку, побризкати собi водою з вiдра на торс i обличчя.

– Що це в тебе? – показав пальцем Кнут.

– Оце? – перепитав я, беручи в руку iменний жетон, що телiпався у мене на шиi. – Ім’я i дата народження, вибитi на бомбоопорному металi, щоби знали потiм, кого вбито.

– Навiщо комусь це знати?

– Щоби знати, куди надiслати скелет.

– Ги-ги, – iронiчно мовив хлопець. – Це за дотеп не зараховуеться.

Посвистування чайника перейшло у попереджувальне булькання. Доки я наповнював одне з двох трiснутих горняток, хлопчина вже наминав другу скибку хлiба, щедро намащеного паштетом. Я подмухав на чорну маслянисту пiнку.

– Кава, яка вона на смак? – запитав Кнут iз напханим ротом.

– Найгiрше, коли куштуеш уперше, – зробив я пробний ковток. – Доiдай i мерщiй додому, поки мама не почала непокоiтися.

– Вона знае, де я.

Вiн поставив на стiл обидва лiктi й пiдпер голову долонями так, що щоки пiднялися до очей.

– Анекдот.

Кава насправдi була смачнюча, а горнятко приемно зiгрiвало руки.

– Чув про те, як норвежець, данець i швед заклалися, хто далi висунеться з вiкна?

Кнут забрав руки зi столу i заiнтриговано витрiщився на мене:

– Нi.

– Вони сiли на пiдвiконня. І враз норвежець перемiг.

У тишi, яка запала по моiх словах, я зробив iще один ковток.

– То як вiн перемiг? – запитав, нарештi, хлопчик.

– А ти гадав, як? Норвежець вивалився з вiкна.

– То норвежець поставив сам на себе?

– Ясна рiч.

– Це не так ясно. Ти мав уточнити вiд самого початку.

– Гаразд. Але тепер ти зрозумiв, у чому сiль, – зiтхнув я. – То що скажеш?

Вiн приклав вказiвний палець до свого веснянкуватого пiдборiддя i задумано втупився у простiр. Потiм пролунали два коротких вибухи смiху.

– Закороткий анекдот, – зробив вiн висновок. – Але тому, либонь, смiшно. Беркиць, i справi кiнець. Що ж, ти насмiшив мене.

Вiн знову хихикнув.

– До речi, щодо справи…

– Авжеж, – сказав вiн, пiдводячись. – Я завтра знову прийду.

– Справдi? Навiщо?

– Мазь вiд комарiв.

– Мазь вiд комарiв?

Вiн узяв мою руку i приклав до мого лоба. Менi здалося, я торкнув протиударну обгортку – пухир на пухирi.