Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

Краевид, що здаля видавався таким монотонним, постiйно змiнювався: вiд м’якоi охристоi поверхнi, порослоi зеленим i коричнюватим вересом, до порепаноi мiсячноi пустелi. У свiтлi помаранчевого сонячного диска, що вiд часу мого прибуття зробив уже половину оберту, понад кам’янистими брижами свiтився, нiби розпечена лава, що поволi стiкае схилом. А над усiм цим – неозоре небо. Не знаю, чому воно тут видаеться таким величезним, чому менi здалося, що я бачу вигин земноi кулi. Можливо, рiч у недосипаннi. Я читав, що пiсля двох дiб без сну в людей починаються психози.

Кнут мовчки марширував, зберiгаючи вираз затятоi рiшучостi на своему веснянкуватому обличчi. Комарi роiлися дедалi густiше, аж доки не утворили суцiльноi хмари, з якоi ми вже не мали надii вивiльнитися. Я, зрештою, перестав бити вампiрiв, що сiдали на мене. Вони проколювали мою шкiру, застосовуючи знеболення, i робили це так нiжно, що я вирiшив не перешкоджати iм. Головне, що метр за метром, кiлометр за кiлометром зростала вiдстань мiж мною та цивiлiзацiею.

«Рибалка завжди знаходить те, що вiн шукае».

Досi мiй план полягав у тому, щоби не триматися жодного плану, з огляду на те, що вiн здатен розгадати будь-який логiчний план, що я вигадав би. Єдиним моiм шансом залишалася непередбачуванiсть. Я мав дiяти так безглуздо, щоб самому не знати, яким буде мiй подальший крок. Але потiм я мав щось придумати. Якщо, звiсно, буде «потiм» як таке.

– Годинник, – не витримав Кнут.

Я кивнув. То було тiльки питання часу.

– А тепер, Ульфе, можеш прострелити менi голову.

– Гаразд.

– То стрiляй!

– Навiщо?

– Щоб не чекати. Немае нiчого гiршого за кулю, яка невiдомо коли прилетить.

– Бах!

– Ульфе, тебе у школi дражнили?

– Чого ти таке питаеш?

– У тебе кумедна вимова.

– Там, де я вирiс, усi так розмовляють.

– Овва. То всiх дражнили?

Я аж засмiявся.

– Гаразд, мене дражнили. Трiшечки. Коли менi було десять, моi батьки померли i я переiхав зi схiдного Осло у респектабельний захiдний район до свого дiдуся Бассе.

– Ти не такий.

– Дякую.

– Ти заброда з пiвдня! – розреготався вiн. – Це теж був жарт! І тепер ти винен менi три дотепи.

– Звiдки ти iх береш, Кнуте!

Вiн подивився на мене, примруживши одне око.

– Можна я понесу гвинтiвку?

– Нi.

– Це мого батька гвинтiвка.

– Я сказав: нi.