Леопард

– Я працювала у патрульнiй машинi, але я нiколи…

– А зараз вiн, найiмовiрнiше, працюе у вiддiлi боротьби з наркотиками, шукаючи людей, якi, пройшовши митний контроль, мають такий вигляд, нiби iм гора з плечей упала. Або тих, хто прожогом кинеться до нужника, бо пряма кишка вже не втримуе товар. Стежать, чи не обмiняються валiзами якийсь люб’язний пасажир та контрабандист, що попрохав того простачка пронести товар повз митникiв.

Кая, схиливши голову набiк, поглянула на Харрi, ледь усмiхаючись:

– А може, це звичайний чолов’яга, у якого просто штани спадають i який чекае на матусю.

А ти – помиляешся.

– Аякже! – пробурмотiв Харрi, поглянувши на свiй годинник, зиркнув на годинник на стiнi вгорi. – До того ж, завжди. Невже справдi вже день?

«Вольво-амазон» виплив на дорогу, коли вже засвiтилися вуличнi лiхтарi. Гольм та Кая Сульнес, що сидiли спереду, жваво теревенили, поки з касети лунав стриманий плач Таунса Ван Зандта. На задньому сидiннi Гуннар Хаген погладив рукою сумку зi свинячоi шкiри, що лежала у нього на колiнах.

– На жаль, не можу сказати, що ти маеш гарний вигляд, – тихо промовив вiн.

– Та це через рiзницю у часi, босе, – вiдповiв Харрi, май-же лежачи на сидiннi.

– Що з вилицею?

– Це довга й нудна iсторiя.

– Гаразд. Ласкаво просимо додому. Перепрошую за незручностi.

– Я гадав, що подав рапорт про звiльнення.

– І вже не вперше.

– То менi написати ще?

Гуннар Хаген зиркнув на свого колишнього старшого iнспектора i заговорив ще тихiше, опустивши погляд:

– Я вже перепросив за неласкаву зустрiч на батькiвщинi.

І чудово розумiю, чого коштувала тобi попередня справа. Розумiю, що у цю справу було втягнуто тебе й дорогих тобi людей аж так, що тобi, певна рiч, захотiлося iншого життя. Але ж, Харрi, це твоя робота, й ти добре на нiй знаешся.

Харрi чхнув, наче вже встиг пiдхопити застуду, щойно повернувшись на батькiвщину з теплих краiв.

– Скоено два убивства, Харрi. Ми навiть не знаемо, як iх було вбито, знаемо лише, що спосiб убивства один i той самий.

Але наш попереднiй досвiд, отриманий такою дорогою цiною, пiдказуе нам лише одне.

Голова вiддiлу замовк.

– Веди далi, шефе, не бiйся.

– Та вже й не знаю.

Харрi дивився за вiкно, де промайнули коричневi безснiжнi поля, якi то здiймалися, то опускалися.

– Уже кiлька разiв кричали: «Вовки!». Але, як виявляеться, серiйнi убивцi трапляються не так-то й часто.

– Та знаю, – вiдповiв Хаген. – За моеi пам’ятi у цiй краiнi був лише Снiговик.