Ім’я рози

 – Усе це плоди вашого городу?

– Нi, – мовив Северин, – чимало рiдкiсних i заморських зел привозили менi впродовж рокiв ченцi, якi прибували з рiзних кiнцiв свiту. Крiм субстанцiй, якi легко одержати з тутешньоi рослинностi, я маю й чимало цiнних i рiдкiсних речовин. Дивись-но… товчений агалiнгус, вiн походить з Хiни, а дiстав я його вiд одного вченого араба. Сокотринське алое, привезене з Індii, чудово гоiть рани. Живосрiбник воскрешае з мертвих, сирiч приводить до тями зомлiлих. Арсеник – вiн надзвичайно небезпечний, смертельна отрута, якщо його проковтнути.

– Та сама, що ii принесли трiе царi? – спитав я.

– Та сама, але вона слугуе також для запобiгання викидням. А ось це – мумiйо, вельми рiдкiсна рiч, яка утворюеться внаслiдок розкладу мумiфiкованих трупiв, з неi готують чимало чудодiйних лiкiв. Мандрагора, добра на сон…

– І збуджуе тiлесне бажання, – додав мiй учитель.

– Так кажуть, але тут, самi розумiете, ii для цього не вживають, – усмiхнувся Северин. – Погляньте-но сюди, – сказав вiн, беручи одну з плящинок, – це туцiя, чудотворно впливае на очi.

– А це що таке? – з цiкавiстю спитав Вiльям, торкаючись камiнця на однiй з полиць.

– Це? Це менi подарували вже давно. Гадаю, це lopris amatiti, тобто lapis ematitis. Схоже, вiн теж мае цiлющi якостi, але я ще не зрозумiв, якi саме. Ти його знаеш?

– Авжеж, – сказав Вiльям, – але це не лiки.

Вiн вийняв з ряси ножичок i повiльно пiднiс його до каменя. Тiльки-но вiн наблизив ножичок до каменя, делiкатно тримаючи його в руцi, я побачив, як лезо рiзко смикнулося, немов Вiльям раптом ворухнув зап’ястям, хоч насправдi вiн цього не робив. І лезо з легким металевим дзенькотом припало до каменя.

– Бачиш, – сказав менi Вiльям, – це магнiт.

– А для чого вiн? – спитав я.

– Багато для чого, колись тобi розповiм. А тепер скажи менi, Северине, чи нема тут нiчого такого, що могло б убити людину.

Северин замислився на мить, хоч чiтка його вiдповiдь навряд чи вимагала роздумiв:

– Такого тут чимало. Я казав тобi, що межа мiж отрутою i лiками досить нечiтка, греки одне i друге називали pharmacon[94 - Зiлля (гр.).].

– І нiчого звiдси не пропадало останнiм часом?

Северин знов замислився, а тодi сказав, немов зважуючи слова:

– Останнiм часом нiчого.

– А давнiше?

– Хтозна. Не пам’ятаю.