Ім’я рози

Якби Венанцiя було вбито у трапезнiй, в кухнi чи в скрипторii, чому б його було там не залишити? Та якщо смерть спiткала його в бiблiотецi, треба було забрати його звiдти, бо в бiблiотецi його нiколи б не знайшли (а вбивцi, певно, потрiбно було, щоб його знайшли), i рiвно ж тому, що вбивця, мабуть, не хоче привертати зайвоi уваги до бiблiотеки.

– А чому вбивцi мае бути потрiбно, щоб його знайшли?

– Не знаю, я лиш припускаю. Хто сказав тобi, що вбивця занапастив Венанцiя з ненавистi до нього самого? А може, Венанцiй був лише випадковою жертвою, а вбивця хотiв просто лишити знак, який може значити щось iнше.

– Omnis mundi creatura, quasi liber et pictura… – шепнув я. – А що б то мiг бути за знак?

– А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, якi знаками тiльки здаються, а насправдi позбавленi сенсу, як бiм-бi-рiм чи там-ба-бах…

– Жорстоко, – мовив я, – вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!

– Жорстоко, – зауважив Вiльям, – вбивати людину, навiть щоб сказати «Credo in unum Deum…»[93 - Вiрую в единого Бога (лат.

Тут до нас пiдiйшов Северин. Труп було обмито i ретельно обстежено. Жодноi рани, жодного слiду вiд удару в голову. Немов причиною смертi були якiсь чари.

– Може, кара Божа на нього впала? – спитав Вiльям.

– Може, – сказав Северин.

– А може, причиною була трутизна?

Северин завагався.

– Це теж може бути.

– У тебе в робiтнi е отрути? – спитав Вiльям, коли ми йшли до лiчницi.

– Залежить, що ти розумiеш пiд отрутою. Бувають субстанцii, якi у малих дозах кориснi для здоров’я, а в надмiрних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зiлляр, я зберiгаю i вживаю iх дуже обережно. На нашому городi я вирощую, наприклад, валерiяну. Кiлька крапель у напарi з iнших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б’еться. Надмiрна доза викликае нетяму i смерть.

– А ти не помiтив на трупi ознак якоiсь конкретноi отрути?

– Нi. Але чимало отрут не залишають слiдiв.

Ми дiйшли до лiчницi. Тiло Венанцiя, обмите в лазнi, доправили сюди, i тепер воно лежало на великому столi в Севериновiй робiтнi; лембики та iншi склянi й череп’янi причандали навiяли менi думку про майстерню алхiмiка (хоч знав я про них лише з чужих уст). На довгих полицях уздовж зовнiшнього муру тяглася довга вервечка плящинок, колбочок, глечикiв, повних рiзнобарвних субстанцiй.

– Непогана збiрка цiлющого зiлля, – сказав Вiльям.