Ім’я рози

Як уже говорилося, напередоднi кров залили в глечик, добряче вимiшали i зоставили студитись, тому вона не зсiлася, але шар ii, що вкривав труп, тепер потроху згущувався, просякав одяг i не давав упiзнати обличчя. Пiдiйшов пахолок з вiдром води i вилив його на обличчя мерця. Ще хтось нагнувся i ганчiркою протер лице, щоб можна було розгледiти його риси. І перед нашими очима з’явилося блiде обличчя Венанцiя iз Сальвамека, знавця греки, з яким ми бесiдували пополуднi бiля Адельмових рукописiв.

– Може, Адельм i наклав на себе руки, – мовив Вiльям, дивлячись на нього, – але цей напевно нi, не варто також думати, буцiм вiн необачно вилiз на край глека й випадково впав у нього.

Пiдiйшов настоятель.

– Як бачите, брате Вiльяме, в обителi щось дiеться, тому конче потрiбна вся ваша мудрiсть. Але благаю вас, дiйте швидше!

– Чи був вiн на хорах пiд час богослужiння? – спитав Вiльям, киваючи на труп.

– Hi, – мовив настоятель. – Я помiтив, що мiсце його пустувало.

– Бiльше нiкого не бракувало?

– Здаеться, нi.

Перед тим як сформулювати нове запитання, Вiльям завагався i задав його пошепки, пильнуючи, щоб не почули iншi:

– Беренгарiй був на своему мiсцi?

Абат зиркнув на нього тривожно й захоплено, немов вражений, що учитель мiй живить пiдозру, яку й вiн сам якусь мить живив, але маючи на те зрозумiлi причини. Тодi швидко сказав:

– Був, його мiсце в першому ряду, праворуч од мене.

– Ясна рiч, – мовив Вiльям, – це ще нiчого не значить. Не думаю, що хтось проходив ззаду абсиди, йдучи на хори, а отже труп мiг лежати тут уже не одну годину, принаймнi вiд того часу, як усi пiшли спати.

– Звiсно, челядь встае лише на свiтанку, тому його побачили лише тепер.

Вiльям нахилився над трупом, немов звик мати справу з мертвими тiлами. Змочивши водою ганчiрку, що лежала поруч з вiдром, вiн ретельно витер Венанцiеве лице. Тим часом навколо перелякано юрмилися iншi ченцi, утворивши галасливе коло. Настоятель закликав iх до тишi. Помiж них пропхався Северин, обов’язком якого в обителi було дбати про небiжчикiв, i нахилився поруч з моiм учителем.

– Ти бачив колись потопельника? – спитав Вiльям.

– Не раз, – вiдповiв Северин. – Якщо я правильно тебе зрозумiв, вони виглядають iнакше, у них набряклi обличчя.

– Отже, цей чоловiк був уже мертвий, коли вбивця кинув його у глек.