Ім’я рози

Та пiсля респонсорiю, гiмну i стиха, коли почалася пiснь Євангелiя, я помiтив за вiкнами хорiв, якраз над вiвтарем, блiдий посвiт, що починав уже вигравати рiзнобарвними вiтражами, котрi досi мертво спочивали у мороцi. То не була ще вранiшня зоря, яка торжествуватиме при часi першому, коли ми спiватимем «Deus qui est sanctorum splendor mirabilis та lam lucis orto sidere»[92 - Господь, який е сяйво святостi дивогiдне… Зiйшла вже зоря свiтла (лат.). Другий гiмн мiститься в збiрцi пiсень «Carmina burana» (XIII ст.).

]. То було лише перше кволе провiстя зимового свiтанку, але i його було досить, i досить було легкоi пiвтiнi, що помалу витiсняла нiчну пiтьму в навi, щоб звеселити мое серце.

Ми спiвали слова з божественноi книги, свiдкуючи про Слово, яке прийшло освiтити народи, i менi здалося, що денне свiтило всiм своiм сяйвом вливаеться у храм. У словах гiмну немов виблискувало ще неприсутне свiтло, немов мiстична лiлiя пахучо розкривалася мiж хрестовинами склепiння. «Дякую, о Господи, за цю мить невимовноi радостi, – молився я мовчки, мовлячи своему серцю: – Чого ж ти, дурне, боiшся?»

Але раптом за пiвнiчними дверима здiйнявся якийсь галас.

Я здивувався, як це челядь, готуючись до працi, смiе заважати святому богослужiнню. Тут увiйшло трое свинарiв з перестрашеними обличчями. Пiдiйшовши до настоятеля, вони щось йому зашепотiли. Настоятель спершу заспокоiв iх жестом, немов не бажаючи переривати богослужбу; але ввiйшли iншi челядники, i вигуки залунали голоснiш:

– Там чоловiк, мертвий чоловiк! – говорив хтось, а iншi гукали: – То монах, хiба ти не бачив його чобiт?

Молiльники замовкли, а настоятель поспiхом вийшов, подаючи знак келаревi, щоб той iшов за ним.

Вiльям поквапився iм услiд, але вже й iншi ченцi покинули своi мiсця i притьмом посунули надвiр.

Небо вже посвiтлiло, а вiд снiгу на землi усе навколо здавалося ще свiтлiшим. Ззаду за хорами, перед свинарниками, де ще попереднього дня височiла велика посудина зi свинячою кров’ю, над цямринами глиняного глека стирчав якийсь дивний предмет сливе хрещатоi форми, схожий на двi тички, запханi у землю й обвiшанi ганчiр’ям, щоб вiдполохувати птахiв.

Але то були двi людськi ноги, ноги чоловiка, запханого вниз головою у глек з кров’ю.

* * *

Абат наказав витягти труп з огидного течива (бо, на жаль, нiхто б не мiг залишитися живим у такiй ганебнiй позi). Свинарi, вагаючись, пiдiйшли до вiнець глека i, брьохаючись кров’ю, витягли з нього закривавленого бiдолаху.