Ім’я рози

– Ти часто мав нагоду бесiдувати з Адельмом Отрантським? – спитав раптом Вiльям.

Северина це, схоже, не здивувало.

– Бачу, ти вже говорив з абатом, – мовив. – Нi. З ним я нечасто розмовляв. Вiн весь час розписував мiнiатюрами книги. Я чув iнодi, як вiн дискутував про тонкощi своеi працi з iншими монахами – Венанцiем iз Сальвемека чи Хорхе з Бургоса. Зрештою, день свiй я коротаю не в скрипторii, а у своiй робiтнi, – i кивнув на будiвлю лiчницi.

– Розумiю, – сказав Вiльям. – Отже, ти не знаеш, чи Адельм мав видiння.

– Видiння?

– Подiбнi до тих, якi викликае твое зiлля.

Северин зацiпенiв:

– Я ж казав, що дуже дбаю про те, щоб небезпечнi трави були недоступними для iнших.

– Я не це мав на увазi, – поспiшно уточнив Вiльям. – Я говорив про видiння взагалi.

– Не розумiю, – наполягав Северин.

– Чернець, який уночi блукае по Вежi, де, за словами абата, з тими, хто входить туди о забороненiй порi, можуть траплятися… жахливi речi, тож я подумав, що вiн мiг мати диявольськi видiння i що це вони штовхнули його в прiрву.

– Я вже казав, що не буваю в скрипторii, хiба що iнодi менi потрiбна якась книга, та зазвичай менi досить тих травничих книг, якi я тримаю в лiчницi. Я ж казав тобi, Адельм часто розмовляв з Хорхе, з Венанцiем i, звичайно, з Беренгарiем.

Я вiдчув легке вагання у Севериновому голосi. Не оминула його й увага мого вчителя:

– З Беренгарiем? А чому – звичайно?

– Беренгарiй з Арунделя, помiчник бiблiотекаря. Вони були однолiтками, разом вiдбували новiцiят, тож нiчого дивного, що iм було про що поговорити.

– Значить, ти це мав на увазi, – мовив Вiльям. На мое здивування, розпитувати далi вiн не став. І вiдразу змiнив тему розмови. – Може, пора нам уже зайти у Вежу. Будеш нам за провiдника?

– Залюбки, – сказав Северин з явною полегкiстю. Вiн попровадив нас краем городу, i ми пiдiйшли до захiдного фасаду Вежi.

– Вiд городу е вхiд до кухнi, – мовив вiн, – але кухня займае лише захiдну половину першого поверху, а решту займае трапезна.

Увiйшовши в простору кухню, я помiтив, що всерединi Вежа мае восьмикутний внутрiшнiй двiр; як я зрозумiв пiзнiше, то був своерiдний великий глухий колодязь, на який з кожного поверху виходили широкi вiкна, подiбнi до вiкон у зовнiшнiх стiнах.