Ім’я рози

Хiба твоя Ангела Фолiньянка не розповiдала, як одного дня дух ii у найвищому захватi перенiсся у Христовий Грiб? Хiба не казала вона, що спершу поцiлувала йому груди, а вiн лежав iз заплющеними очима, тодi поцiлувала його в уста i вiдчула, як з тих уст сочаться невимовно солодкi пахощi, а через якусь хвилю притулила свою щоку до щоки Христа, а Христос погладив ii по щоцi i пригорнув до себе, i тодi – твердила вона – щастя ii сягло вершини?..

– Хiба це якось стосуеться чуттевого потягу? – спитав Убертин.

 – То був мiстичний досвiд, а тiло було тiлом Нашого Господа.

– Може, я звик до iншого в Оксфордi, – сказав Вiльям, – там мiстичний досвiд мав дещо iнший характер…

– Все в головi, – усмiхнувся Убертин.

– Або в очах. Вiдчуття Бога як свiтла, споглядання Його у промiннi сонця, в образах у свiчадi, у ряхтiннi барв, що оповивають часточки упорядкованоi матерii, у мерехкотiннi денного свiтла на мокрому листi… Хiба така любов не ближча до любовi Франциска, який славив Бога у його створiннях, квiтах, травах, водi, повiтрi? Не думаю, що така любов може завести на манiвцi.

А от любов, яка переносить дрож плотських зносин на бесiду з Усевишнiм, менi не до вподоби…

– Блюзниш, Вiльяме! Це не те ж саме. Вiд екстазу серця, залюбленого в Розп’ятого Ісуса, до розтлiнного екстазу лжеапостолiв з Мон-тефалько – величезний стрибок униз…

– Вони не були лжеапостолами, то були брати Вiльного Духа, ти сам це казав.

– Байдуже! Ти не знав усього про той процес, я сам не наважився прикласти до актiв деякi зiзнання, щоб демонська тiнь навiть на мить не торкнулася того пiдсоння святостi, яке Клара там створила.

Але я таки дещо дiзнався, таки дiзнався, Вiльяме! Вони збиралися ночами в льоху, брали щойно народжене немовля i кидали одне одному, аж поки воно не вмирало вiд стусанiв… чи чогось iншого… Той же, хто востанне спiймав його живим, на чиiх руках воно помирало, ставав проводарем тоi секти… А тiло дитини роздирали, змiшували з борошном i пекли з нього своi блюзнiрчi облатки!

– Убертине, – твердо сказав Вiльям, – усе це багато столiть тому говорили вiрменськi епископи про секту павликiян.

І богомилiв.

– То й що? Диявол тугодум, вiн знов i знов повертаеться до звичних способiв обману i спокушання, повторяючи своi обряди щотися-чолiття, вiн завжди однаковий, i саме тому в ньому можна впiзнати ворога! Повiр менi, у Пасхальну нiч вони запалювали свiчки i приводили у льох дiвиць.