Ім’я рози

iх було спалено, Вiльяме… Ох, як се жахливо! – Вiн сховав голову мiж руки.

– Але що ж достеменно сталося пiсля того, як Таллонi подав клопотання? – спитав Вiльям.

– Йоан мусив знов оголосити дискусiю, розумiеш? Мусив, бо в курii були люди, якi сумнiвалися, францисканцi з курii теж – сi фарисеi, гроби повапленi, готовi продатися за пребенду, теж були охопленi сумнiвами. Саме тодi Йоан попрохав мене написати пам’ятку про убогiсть. Вона вдалася менi на славу, Вiльяме, хай простить Господь мою гординю…

– Я читав ii, Михаiл менi показував.

– І серед наших дехто вагався, примiром, провiнцiял Аквiтанii, кардинал Сан Вiтале, епископ Каффи…

– Дурень, – мовив Вiльям.

– Хай спочивае в мирi, вiн переставився два роки тому.

– Бог не був такий милосердний. З Константинополя прийшла неправдива чутка. Вiн i далi серед нас, i менi казали, що вiн буде одним з легатiв. Бережи нас, Господи!

– Але вiн – прибiчник тез Перуджiйськоi капiтули, – сказав Убертин.

– У тiм, власне, й рiч. Вiн належить до того рiзновиду людей, якi завжди е найкращими помагачами своiх супротивникiв.

– Правду кажучи, – сказав Убертин, – тодi теж вiн не надто допомiг справi. Зрештою, насправдi все скiнчилося нiчим, але принаймнi не утвердилась думка, буцiм iдея ся еретична, а це важливо. Тому iншi так i не простили менi. Вони намагалися всiляко менi шкодити, сказали, буцiм я був у Захсенгавзенi три роки тому, коли Людовiк оголосив Йоана еретиком. А проте всi знали, що в липнi я був разом з Орсiнi в Авiньйонi… Вони вирiшили, начебто в деяких мiсцях вiдозви цiсаря вiдображено моi погляди – чисте тобi божевiлля.

– Не таке вже й божевiлля, – мовив Вiльям. – Цi думки пiдказав йому я, взявши iх з твоеi Авiньйонськоi пам’ятки i з деяких творiв П’ера Олье.

– Ти? – радiсно-здивовано вигукнув Убертин. – Отже, ти признаеш мою рацiю!

Вiльям, схоже, збентежився:

– То були слушнi думки для цiсаря у той момент, – ухильно сказав вiн.

Убертин з недовiрою глянув на нього.

– Гм, то насправдi ти у це не вiриш, чи не так?

– Розкажи менi ще, – мовив Вiльям, – розкажи, як ти врятувався вiд тих собак.

– Воiстину то собаки, Вiльяме. Скаженi собаки. Знаеш, менi довелося поборотись з самим Бонаграцiею.

– Але ж Бонаграцiя з Бергамо з нами!

– То тепер, пiсля тривалих наших з ним бесiд. Я таки переконав його, i вiн запротестував проти булли Ad conditorem canonum[45 - До засновника правил (лат.).]. А Папа на рiк кинув його до в’язницi.