По той бік світла

Можу тiльки уявляти як вiн вiдреагуе, коли сорокарiчна незнайомка неосяжних розмiрiв кинеться на нього з раптовими обiймами.

– Вадим? Я можу з вами поговорити?

Мiй голос скреготить вiд натуги та надмiрного палiння, до якого я сама нiколи не вiдчувала тяги. Цiкаво, чия зовнiшнiсть дiсталася менi? Чи не зустрiну я випадково когось з «ii» знайомих?

– Ви хто? – грубо питае вiн.

У його очах вiдбиваеться обережнiсть та засторога, яка перемiшуеться густими краплинами далекого смутку.

– Мене звати… Азалiя, – вигадую на мiсцi.

– Дуже приемно, але зараз не найкращий час для знайомств, – говорить вiн i знову засовуе нiс у щоденне видання.

– Розумiю, – кажу я, адже й справдi знаю як йому важко зараз доводиться.

Вiн виглядае пригнiченим та розгубленим, мовби кошеня, якого щойно вiдлучили вiд материних грудей. Що робити? І що буде далi?…

– Я хотiла поговорити з вами з приводу Катi.

Вадим виструнчуеться одразу ж як чуе мое iм’я.

– Про що саме? – здивовано питае вiн.

– Справа у тому, що я шукаю ii вбивцю… – простягаю я i бачу як звужуеться його обличчя.

Вiн, нiби, не вiрить менi.

– Вона померла вiд серцевого нападу, – тихо каже вiн. – Яке ще вбивство?

– У нас е пiдозри, що ваша наречена померла завдяки чиiйсь допомозi.

– У кого це – «у нас»? – ставить Вадим цiлком резонне питання.

Вiн завжди вiдрiзнявся надмiрною обережнiстю, особливо в контактах iз незнайомцями.

– У караючих органiв, – ляпаю я i розумiю як безглуздо звучить моя вiдповiдь.

Але, Вадим, здаеться, пропускае ii повз вуха.

– Ви з карного розшуку?

Я киваю головою, бо не наважаюся збрехати йому в очi – нехай вiн сам довигадуе собi те, що вважатиме за потрiбне.

– І що? Ви вважаете мене ii вбивцею?

У його сiрих очах з’являються променi зухвалостi та виклику, а вуста мiцно стискаються у тонку лiнiю.

– Пiд пiдозрою знаходиться кожен, хто тiсно спiлкувався iз Катею, але зараз я лише бажаю поспiлкуватися iз усiма ii близькими людьми.

Я бачу, що його напруга поступово зникае, звiльняючи мiсце для iнших емоцiй.

– Добре, питайте, – здаеться вiн i зазирае менi в очi.

Вiн вдивляеться у них настiльки пильно, що, здаеться, впiзнае у цьому чужому, затурканому поглядi щось рiдне. Але як би я не хотiла, щоб це було правдою, усвiдомлюю, що це все тiльки мариться менi.

– Коли ви востанне бачилися iз Катею?

Це перше, що спадае менi на думку.