Любов іншого виміру

– О да… да, еще чуть-чуть, – зашепотiв вiн з пристрастю збожеволiвшого вiд пестощiв коханця, вiн передчуття близького рiшення у його зелених очах розгорiлося вогнище, вiн шалено зашкрябав кiгтем по паперу, – О, да!… Есть! Я кончил, и как! Всё сошлось, сошлось в точке поглощения! – вiн полегшено зiтхнув, геть щасливий, вiдхилився на спинку крiсла, здивовано поглянув на зiбрання за столом. – Якого бiса я тут сиджу серед вас? Це що, нарада?

– Так, хлопчику мiй, поки твiй мозок отримував оргазм, ми обговорювали пекельнi проблеми! – гнiвно кинув йому Люцифер.

– Хочеш мене завести? Іди до бiса, Сатано! Менi занадто добре, щоб зараз з тобою битися, – зневажливо вiдгукнувся той.

– Занадто добре нiколи не бувае! – зауважив Євген, йдучи вiд дверей до столу.

– Твоя правда, я страшенно зголоднiв! Ходiмо снiдати, чи вечеряти… Що там у нас? І до дiдька кудлатого всi пекельнi проблеми! – невимушено запропонував Фобос.

– Не корчи з себе дебiла! – гримнув Сатана. – Пекельнi проблеми можуть вiдiслати нас усiх до дiдька, а ми iх – нi!

– Ти таки дiстав мене, Герр Люц! Дiстав iз самiсiнького дна мого бiдного, доброго серця! – драматично викликнув Фобос.

 – Мiж тим Пекло висунуло перед нами одну едину проблему, простеньку, як мозок Шарика, з Вашого дозволу, генiю Євгенiю!

– Зарозумiлий ти покидьку! Та що ти знаеш про мою роботу, про моi iдеi, намiри?! – пiдвищив голос Євген i розшарiвся вiд обурення.

– Годi! – рiзко обiрвав Сатана початок сварки.

 – Твоi пропозицii, Фобосе?

Генiй Фобос огорнув товариство за столом поблажливо-лагiдним поглядом сестри милосердя i посмiхнувся лицарям Жаху, як та посмiхаеться до бiдолашноi юрми дiток-калiчок. Сатана, стримуючи шалений гнiв, подумки виматюкався.

– Отже, любi друзi моi, – почав Фобос, правдиво iмiтуючи вчителя у класi недорозвинених учнiв, – всi ми знаемо, всi, навiть Хам та Лiнивий, що Пекло залежить вiд Землi i змiнюеться вслiд за нею, але не встигае. Не встигае знищувати всiляку босоту, що без нашого дозволу перетинае кордони Чистилища! Потрiбнi кореляцii пекельного простору i часу вiдносно Землi.

Хоча, часу i не iснуе… але це вже занадто складно для вашого розумiння, занадто… – i, увiбравши душею запеклу лють усього Чорного Янгольства, Фобос розважився хрипким веселим реготом. – Монстри-прибульцi, пригоди в прошарках – наслiдок розбалансування пекельного вимiру. І ти, Герр Люц, це знаеш не гiрше за мене.