Ожеледиця

Книги на полицях в два ряди досягали стелi, великий стiл був завалений паперами, папками, дисками, а журнальний бiля стильного, за останньою модою дивана, на якому страждав його друг Антон – журналами.

– Ну, розповiдай, – глибокий баритон Лавра заспокоював.

Сiмейка Шмiдт

Пiд несамовите виття Алли Володимирiвни у кiмнатi матерiалiзувалися родичi вбитоi, i незабаром там почався справжнiй Армагеддон. Першим на крик прибiг Борис Мойсейович – депутат мiськоi ради i чоловiк Алли Володимирiвни за сумiсництвом.

Вiн же був батьком убитоi.

– Що? Що? Що трапилося?! Негайно викликай швидку! – звиклий командувати, кричав вiн.

З дальньоi спальнi другого поверху виповзла сонна дiвчина з вкритими татуюваннями шиею i плечима.

– Ну от, вийшла замiж, – отруйно кинула вона. – За Господа. Хоча вiн ii навряд чи в нареченi вiзьме, вагiтну, га? А я iй говорила…

– Заткнися, Марино! Хоч тепер виявила б спiвчуття до сестри, – почулося зi сходiв.

Нарештi з кiмнати першого поверху виiхала в iнвалiдному крiслi лiтня дама.

Вона, мабуть, спала, тож навiть звичний плед не покривав ii худi ноги. Стара повiльно обвела поглядом усiх дiйових осiб сцени. На мить довше той погляд затримався на Аллi Володимирiвнi.

– Мiлiцiю викликайте, – сказала, зiтхнувши. – Швидкiй тут вже робити нiчого.

– Дiвчинко моя! Доню! – кричала Алла Володимирiвна, заламуючи руки. – Говорила я тобi-i: кинь цього бiлявого-о… вбивцю-у-у…

– Швидше! Швидку! Та подзвонить хто-небудь у швидку, в кiнцi кiнцiв!? – важко тупаючи по сходах товстими ногами, кричав Борис Мойсейович, спускаючись вниз.

– Вона що, померла? Померла? Так? І-i-i-i, – заверещала, мабуть, нарештi прокинувшись, татуйована особа.

Тiльки лiтня дама в iнвалiдному крiслi зберiгала спокiй. Немае сенсу iстерити – бiднiй дiвчинцi вже нiчим не допоможеш. З жалем подивившись на вбиту, вона пiдкотила себе до телефона i, натиснувши 002, стала чекати.

– Алло! З вами говорить Шмiдт Нiнель Георгiiвна. У нас в будинку по вулицi Шевченко, 20 сталося вбивство, – з гiднiстю вiдрапортувала вона.

 – Нi, не знаю, хто вбив. На те ви й мiлiцiя, щоб розiбратися… Звiдки знаю, що вбивство? Ну, не могла ж моя онучка сама собi проломити голову, та ще й так, щоб померти! Ви, молодий чоловiче, краще приiжджайте або надiшлiть кого, i самi все побачите, – вона м’яко опустила трубку на важiль.

Мiлiцiя довго чекати себе не змусила. Четверо охоронцiв порядку застали сiм'ю, що хороводом вишикувалася навколо трупа.