Ожеледиця

Раптом Лiка пiдскочила на мiсцi – за ii дверима знову пролунала вимоглива мелодiя дзвiнка.

– Певне, почули нашi голоси i повернулися… Тепер не вiдкрутитися.

Вона вiдчинила дверi:

– Лавр!

– Дякую, Анжелiко, – сказав той на знак вiтання. – Антоне, йдемо до мене! А ти куди?

Лавр побачив, що дiвчина вже натягла домашнi спортивнi штани й кофтинку замiсть халата i пiдходить разом з його другом.

– Як куди? До тебе, – вона навiть не стала, як звичайно, заперечувати, що Лавр назвав ii повним iм’ям, яке вона так ненавидiла.

– Нi. Нам треба поговорити удвох. По-чоловiчому.

І вони вийшли.

«Ах, от як? Значить, коли треба пустити в будинок незнайомця, хоч i вашого, Лавре Георгiйовичу, друга, Лiка потрiбна! Як ночувати у квартирi з чоловiком, який, можливо, вбив свою наречену, так теж нiчого! А хто сказав, що вiн не вбивав? Вiн сказав? Та мало що вiн сказав! Значить, коли вам треба, то Лiка будь добренька, а як дiзнатися, що вiдбуваеться, то по-чоловiчому? Нiчого у вас, Лавре Георгiйовичу, не вийде!»

Вона вийшла зi своеi квартири i впевнено подзвонила в сусiдськi дверi.

– Я вам кави зварю, поки ви розмовляти будете, – пробубнiла скоромовкою, тiльки-но господар вiдчинив дверi, i проскочила пiд рукою Лавра у коридор. – До речi, мiлiцiя вже до тебе приходила, тож якщо хочете поговорити, нiкому не вiдчиняйте. І не називай мене бiльше Анжелiкою, – додала, сичачи i, притулившись до дверей спиною, зачинила iх.

Лавр, високий i ставний, зверху вниз подивився на Анжелiку великими темно-карими очима крiзь скло стильних круглих окулярiв (усi ботанiки – очкарики). Зовнi вiн був прямою протилежнiстю друга: смаглявий, з коротко стриженим темним, майже чорним волоссям, вольовим пiдборiддям, впертими, чiтко окресленими губами на вузькому обличчi i зовсiм не маленьким, але рiвним носом.

– Будь ласка, Лавр! Я не буду заважати! Я тiльки зварю вам кави! Зрештою, маю я право знати, з ким провела нiч?

– Ти з ним провела нiч?

– Ну, не зовсiм провела… Вiрнiше, провела, але… – знiяковiла дiвчина i вiд цього нiби стала ще менша i ще бiльш схожа на маленьке мишенятко, – просто спали разом… Нi, не разом, звичайно… Взагалi, яка рiзниця? Маю право знати, i крапка!

– Кухня там, – кинув Лавр, посмiхнувшись, i пiшов у кiмнату, де на нього чекав Антон.

Кiмната молодого професора бiльше нагадувала бiблiотеку.