Ворог, або Гнів Божий

В першу чергу це стосуеться Москви, – вiн замовк, закурив чергову цигарку i, випустивши дим, продовжив:

– Колись, коли я тiльки задумав покiнчити зi своею кар’ерою в Конторi, менi вдався такий трюк. Для усiх я став своiм. Саме тому сьогоднi розмовляю з тобою.

– То були iншi часи. Ми не мали вiйни в Украiнi, – зауважив я.

– Ситуацiю ускладнюе й те, що в скорому часi вiдбудеться наступ сепаратистiв, – сказав Мирон.

– Звiдки у вас така iнформацiя? – запитав його Гарун.

– Звiдси, – сказав Мирон, постукуючи пальцями по своiй головi.

– Ви iй вiрите? – посмiхнувся Гарун.

– Як нiкому iншому, – запевнив його Мирон.

– У кожнiй загрозi потрiбно шукати можливiсть. Я думаю, що метушня, яка почнеться з наступом, стане менi у пригодi. Коли над людиною висне хмара смертi, вона часто починае нервувати, а, отже, бiльш схильна до помилок. Саме на цьому я i зiграю.

Ми з Мироном подивилися на Гаруна. Я був задоволений ним, адже бачив того пiдполковника Хименка, який втiк з Украiни, прихопивши з собою алмази та дiаманти, конфiскованi нашою службою у 1994 роцi.

Гарун знав, чого хоче вiд життя. І знав, як цього досягти. Мирон перевiв свiй погляд на мене, i я лишень кивнув у вiдповiдь йому головою, що означало, «йому можна вiрити i в нього можна вiрити».

Коли Гарун пiшов геть, а ми з Мироном залишилися наодинцi, я пiдвiвся з крiсла i пiдiйшов до Євгена. Я простягнув до нього руку. На моiй долонi лежав алмаз.

– Я хочу зекономити тобi триста рокiв твого життя.

Вiн подивився на камiнь, своею рукою стиснув мою у кулак i сказав:

– Воно того не варте. Я не можу його взяти. До зв’язку, генерале.

Мирон розвернувся, забрав зi столу свiй телефон i блокнот та вийшов з квартири. Я залишався стояти посеред кiмнати, а мiй кулак грiв камiнчик вартiстю декiлька сотень тисяч евро.

Полковник Мирон так i не прийняв мого дарунку, бо ним керувало щось iнше, чого я не змiг зрозумiти.

* * *

Передi мною стояла задача – придумати легенду для Мирона, Нечипайла та Принципа.

Я був iхннiм безпосереднiм керiвником, чиi накази вони й виконували. По смертi Андрiя Хворостенка питання розвiдки на територii окупованоi Донеччини перейшли до iншого генерала, з яким я нiколи не був у дружнiх стосунках. Моi ж люди мали концентруватися на контррозвiдцi та виявленнi i запобiганнi диверсiйно-терористичним актам у Киевi. Одеса, Харкiв, Днiпропетровськ, Херсон, Запорiжжя та Миколаiв не входили у сферу моеi компетенцii.