Біла ріка

Пiд вiкном пройшли якiсь люди у вiйськовiй формi. Юрiй, випередивши iх, вiдчинив дверi. Анна також вийшла. Тi попросилися до хати.

– Где ваш старший сын? – спитав один.

Інший поспiхом додав:

– У нас есть информация, что он сейчас в банде.

– Упаси Боже! – вiдповiла Анна. – Вiн у горечцi лежет зара в хатi.

Вiйськовi з недовiрою перезирнулись i з непiдробним здивуванням спитали:

– Можна посмотреть?

Анна прочинила ширше дверi i впустила iх до хати. Тi зайшли. Оглянувши кiмнату, пiдiйшли до лiжка.

Микуця лежав пiд кольоровою джергою. Офiцер зняв ii, кинувши на пiдлогу, – переконатись, що у того немае вогнепальних поранень.

До хати зайшов Дмитро. Вiн занiс дрова i кинув пiд шпаргат. Задуманi офiцери мовчки, не прощаючись, вийшли з хати. Анна, перезирнувшись iз чоловiком, пiдняла джергу з пiдлоги i знову накрила сина.

СВЯТВЕЧІР

В Чернiвцях сутенiло. Було холодно. Падав мокрий снiг. Люди стояли на колiнах бiля колii. Поруч зупинився локомотив, випускаючи пару.

Вiн тягнув за собою вагони, якими возили худобу; з вiкна паровоза визирав смуглявий машинiст, який декiлька разiв потягнув за мотузку – заревли гудки. Вiд цього звуку змученi люди нiби прокинулись.

Тома повернувся до доньки:

– Марiечко, тримайсе мене детенко, щоб ме се не розгубили.

Матрона пiдтримала чоловiка, нервово гладячи малу по головi:

– Йо, йо, детенко, слухайсе дедю.

Раптом забрехали кутюги i офiцер, глянувши до свого дзегарку35, голосно та вимогливо закричав:

– По вагонам! Грузимся!

Перепудженi люди кинулися до ешелона, було чути дитячий плач, кутюги почали ще сильнiше брехати, ставали на заднi лапи й силкувалися вирватись, – солдати ледве втримували iх на мотузках.

По периметру проходжали вояки зi зброею.

Всерединi було темно i холодно, вiйськовики почали замикати вагони зовнi.

– Це те, Марiчко? – тихо прошепотiла Матрона, взявши дiвчинку долонями за обличчя.

– Йо, мамо.

– Богу декувати, що ми усi разом, – прошепотiв Тома.

Потяг у цiлковитiй тишi рушив, пiд перегук колiс цю тишу лише час од часу порушували крики: то викрикували iмена тi, що розгубились при посадцi, й тепер шукали одне одного.

Мала Марiя сидiла скраечку в забитому людьми товарняку. Спливали днi, й у вагонi тхнуло сечею, – люди змушенi були ходити пiд себе. На кожнiй зупинцi потяга з вагонiв викидали трупи людей, яких присипали землею просто пiд колiею.