Біла ріка

Федор лише зараз подивився на брата з легким здивуванням, яке тут таки пощезло за незворушною залiзною маскою. Федор любив свого молодшого брата. Був вiн нiби не Пойдаш – не схожий на жодного з них: бiлявий, добрий, довiрливий. Його радше загнали у «стрибки», бо вже вiн майже досяг призивного вiку i мав йти до вiйська.

Федор не любив бiльшовикiв, але румунiв та «банду» вiн не любив ще дужче. За румунiв вони голi та босi ходили, у дiрявих постолах. Тих, з лiсу, вiн не розумiв, бо не вмiв мрiяти, як вони.

«Треба було газдувати, а не лiсами бiгати», – казав. А пiсля Ялени у нього до них ще була одна справа. Вона не стосувалася Онуфрiя з Іваном, його родини, – Федор умiв це розрiзняти.

Вже скоро вiн переконався, що бiльшовики брешуть, тому не вiдчував над собою жодноi влади, крiм Божоi. Якби вони його зачепили, вiн би стрiляв без вагань. Інстинктивно це всi вiдчували, тому його боялися i намагались триматися на вiдстанi вiд нього, без потреби не чiпали. Федор поважав село i ненавидiв усiх отих пиякiв – депутатiв до парламенту в Бухарестi, як i всiх iнших пустих балакунiв.

Онуфрiй був iнший. Любив читати. Особливо йому подобався «Кобзар» Шевченка, – вiн пропонував i Федору його прочитати.

– Лише мене гет! Лише чес на пусте псувати! – незмiнно вiдповiдав той брату. Онуфрiй був романтик за натурою, але належав до Пойдашевоi фамiлii, тож мав од природи вроджену гордiсть та впертiсть. Вiн знав: якщо за тобою правда, то треба стояти до останнього. Знав також, що на компромiси з совiстю йти небезпечно, – тому й пiшов у партизани.

– І коли насувались сутiнки, в горах спалахували хати. Мов у нiч на Юрiя i в Страсну середу, гори горiли, iх освiтлювали багаття i, здавалося, що цiй вiйнi не буде кiнця.

АННА ПРОВОДЖАЄ МИКУЦЮ ДО ЛІСУ

Анна Петришканова пiсля Служби Божоi зайшла до каплички, яка була бiля самоi церкви. Лиш вона зайшла i, перехрестившись, поставила свiчку в пiсок, почула позаду чиiсь швидкi кроки й скрегiт дверей: хтось закрив iх на клямку.

Анна обернулась i побачила перед собою Сарахана. Вiн уже давно був у лiсi, з-пiд кожуха визирав автомат, якого той прикрив долонею. Вiн усмiхнувся; заговорив, показавши зуби, частина яких у нього були не своi й виблискували жовтим металом:

– Анне, ек дужi?

– Богу декувати, абе ве дужi буле!

– А ек газда ваш?

– Воюе. Нашi грунте держава забрала, по саму хату обрiзали, тепер не знаю, як дiтей прогодувати. У колгосп клечут.