Темна синя вода. Ручай

– Не будемо, – майже по-нашому, лише з сильним акцентом, промовив Альберт, i менi трохи полегшало.

Вiн знову заторохтiв по-своему, Ігор переклав менi, я пояснив Галинi, й з того трикрокового перекладу хитрий план став бiльш-менш зрозумiлим.

А роздiлятися i справдi не варто було. Мобiл нема, рацiй нема, годинникiв теж уже нема – як потiм зустрiтись, якщо трапиться хоч якась нестиковка? А вона ж трапиться. Не бувае так, щоб не трапилася.

Утiм, назвати план хитрим – це я трiшечки поспiшив. Не було в ньому нiчого хитрого.

Шукаемо кандидатiв за списком. Намагаемося завербувати. Якщо вдалося – беремо з собою й шукаемо наступного. Не вдалося – не беремо з собою й шукаемо наступного. Видаемо себе за групу… Альберт сказав якесь хитре слово, пiдозрiло схоже на «блогер», Ігор переклав як «туристiв», я передав Галi як «мандрiвникiв», але вона тут-таки замотала головою.

– Не годиться!

Перекладати у зворотному напрямку не довелось – iнтонацiю й так усi зрозумiли.

– Чому? – пiсля деякоi паузи сказав тепер уже новий ватажок.

– Тому що домандруемо до першого кордону, – пояснила Галина, й, дочекавшись, поки ланцюжок перекладу добiжить Альберта, продовжила: – Документiв нема. Подумають – шпигуни або розбiйники.

Якусь мить я розмiрковував, через який кордон ми зiбралися перебиратися, потiм допер, що маеться на увазi контрольно-пропускний пункт.

– Блокпост? – перепитав Ігор.

– Чек-пойнт? – дiйшло й до Альберта.

Не певен, що Галя все зрозумiла, але кивнула.

– Гаразд, – кивнув ватажок i тут-таки перекинув гарячу картоплину назад. – А як краще?

Прийом був трохи нечесним. Не знаю, чи був професiоналом Альберт, але судячи з того, що ми з Ігорем трохи розумiлися на питаннi, то мав бути не згiршим, а, мабуть, що й кращим; й перекидати складне завдання на слабкi жiночi плечi не мав. Утiм, i плечi були не дуже слабкi, й Альберт цiлком мiг не завдання перекидати, а лише запропонувати висловити думку. Так у морякiв колись питали спочатку юнгу, потiм найостаннiшого з матросiв, потiм не найостаннiшого, i так далi, через боцмана та старпома аж до капiтана.

Хоча вирiшував усе одно капiтан.

Якщо, звiсно, мова не йшла про те, кого першим з’iсти, бо харчiв нема; або кого з офiцерiв висадити на безлюдний острiв, кого скинути за борт, а кого й прибити кишкою до щогли й змусити нарiзати бiля неi з десяток кiл. Такi питання демократiя не вирiшуе. Такi питання краще вирiшуе шабля або пiстолет.