Темна синя вода. Ручай

Нiколи ми не будем братами, не те що кревними – а навiть за менталiтетом.

У нас колись газопровiд тягнули i виявили маленьке кладовище – то негайно запроектували величенького гака, щоб обiйти.

Так що як, може, хтось i досi вiрить, що був такий хороший народ – росiяни, але прийшли поганi бiльшовики та його спаскудили – не вiрте. Вiн завжди такий був. Принаймнi у вiсiмнадцятому столiттi точно.

– А що главком? – запитав я, щоб урвати нарештi гнiтючу паузу. Що главком? Скорiш за все, радiсно отримав нову посаду на новiй Батькiвщинi, якусь медальку, село або мiстечко «на прокорм» i до самоi старостi внукiв няньчив та крiпосних дiвок по сiдничках ляскав.

Помилився.

– А що главком? – знизав плечима Ігор. – Главкома запроторили у монастир. Не просто у монастир, а замурували камеру й iжу просовували крiзь вiконечко.

– Так, а… – я покосився на Галю. – А як же, гм, зворотний процес?

– А нiяк. Пiд себе.

– Так воно ж нiкуди не дiнеться!

– Так воно й не дiвалось. Коли, нарештi, його звiдти витягли, там вже був басейн, а не камера (тьху, чорт, келiя).

Я аж здригнувся, уявивши. Пару разiв бачив на колгоспних фермах, як гнили ноги у корiв, що стояли по колiно в лайнi. Жахливе видовище, й запашок вiдповiдний. Довго так не живуть.

– І довго вiн там просидiв?

Я гадав, вiдповiдь буде: рiк або два, та Ігор мене не те що здивував, а взагалi ошелешив:

– Сiмнадцять рокiв.

– А… – я ковтнув слину. – А потiм помер?

– Нi, не помер. Потiм перевели до iншоi камери. Там вiн просидiв рокiв вiсiм чи десять.

У головi раптом спливло прiзвище.

– Та це ж Калнишевський! – мало не вигукнув я. – Гетьман Калнишевський!

– Який ти здогадливий… – не минув нагоди шпигнути Ігор.

Галя тихенько верескнула й зiскочила на рiвнi. За мить Ігор теж опинився поруч, ще за мить вiдiрвався i я, але тривога виявилася марною – просто щось шелеснуло пiд ногами.

– Якась комашка, – винуватим тоном промовила дiвчина, знову сiдаючи.

Задоволений Ігор засяяв, аж на галявинi свiтлiше стало, а я раптом допер, що нiяка комашка пiд ногами не бiгала, а просто мудра Галина злякалася, що ми посваримось, i загасила сварку в зародку.

Я-то знав, що через обмiн комплiментами не посваримось, але ж Галя не знала.

– А що продовжувати, – Ігор махнув рукою. – Ця iсторiя вже скiнчилась, починаемо iншу.