Темна синя вода. Ручай

Примудрився Ігор в одну коротку фразу запхати й типовi росiйськi пиху та зверхнiсть, й скрепоносне лицемiрство, й абсолютну впевненiсть у тому, що досить оголосити, що нема такого народу чи суспiльного стану – i вiн негайно зникае.

Знайома була промова. Багато я таких чув. Хiба що не про Сiч, а про Крим та Донбас.

– Ну от, – продовжив тим часом Ігор. – Не тi були запорожцi, та й Сiч вже не та. Нiхто з голим пузом на гармати не попер, а тихо-мирно знялися й пiшли. Хто на Інгул, хто на Дон, а хто й до туркiв.

– А що турки? – знову влiз я. – Прийняли?

– А чого ж не прийняти, – знизав плечима Ігор. – Пiхота завжди в цiнi. Особливо та, яку в бою можна не шкодувати. Хiба що слiдкувати за нею треба, заградзагони позаду ставити…

Ми помовчали. І – дивна рiч! – лiс також наче аж притих, чи то прислухаючись, чи разом з нами переживаючи тi подii.

– А частина лишилась, – продовжив Ігор. – Тодiшнiй главком скомандував не проливати даремно християнськоi кровi й здав Текеллi канцелярiю, клейноди та зброю.

Мабуть, думав, що «ми ж брати», й поставляться до них, вiдповiдно, по-братськи. Все-таки ж i тi, i тi дуже православнi, в Сiчi навiть церква своя була.

– І як поставилися?

– Ну як-як? От церкву першу й розграбували.

Ігор знову помовчав.

– Пiсля церкви роздерибанили усе iнше. Спалили куренi, засипали скарбницю. Про всяк випадок, перекопали всю Сiч – шукали скарби. Не знаю, знайшли щось чи нi. Хоча так, знайшли. Бiля Сiчi був цвинтар з кам’яними хрестами, то iх використали на фундамент маетку для нового власника цiеi землi.

Зараз, мабуть, не лише менi стало гiрко, але й Галi, а може, й Ігорю також. Мертвi беззахиснi. Воювати з ними легко, але не дуже почесно. Я знаю лише два народи, що воюють з покiйниками, але другий маленький й нищить азербайджанськi цвинтарi лише на клаптику загарбаноi землi. А от перший великий, i з ним проблеми. І масштаби нищення цвинтарiв у цього народу просто захмарнi.

Я ще зрозумiв би, аби цей народ воював лише з чужими покiйниками.

Вiрмени руйнують азербайджанськi цвинтарi, аби довести, що це споконвiчна вiрменська земля, а якихось там азербайджанцiв нiколи й духу не було. Назвати такий спосiб цивiлiзованим важко, але ж хоча зрозумiти можна.

Але чому росiяни так ненавидять своiх же померлих? Зробити з могильних плит постамент для Ленiна – це як, нормально? Або вкласти iх у «поребрiк», та ще й написом догори?

Дивний, дуже дивний народ.