Темна синя вода. Ручай

Вони коротко перегавкнулися мiж собою майже не зрозумiлими менi термiнами – мабуть, вирiшили, хто перший стоiть, хто другий, але результатiв тих переговорiв я вже не чув, бо майже одразу i закуняв.

Хоча нi, не одразу. Щось гостре трапилося помiж гiллям, муляло в ребра й ховатись не збиралось. Я трохи потерпiв, перекинувся на iнший бiк (краще не стало), полiз рукою, намацав ту капость. Думав – сучок, але на дотик сучок був якийсь незвичний.

«Потiм роздивлюсь…» – проскочила сонна думка. Я запхнув знахiдку в сакви й провалився у сон.

Прокинувся вiд того, що Альберт обережно торсав мене за плече – значить, першим стояв таки Ігор.

Я кивнув, позiхнув, звiльнив Альбертовi мiсце, а сам виперся на галявинку. На самому ii краечку, попiд кущами, ще вдень надивився зручну колоду, яка цiлком могла правити за грубий ослiн, а що вона пiд кущами – то це й на краще. Менш помiтно буде, й ззаду нiхто безшумно не пiдкрадеться.

Бо лiс – це все-таки лiс. Це не смiтник, не мiсто й не iндустрiальний пейзаж.

Є щось у ньому таке, що заколисуе, заспокоюе, привертае до мирних, хороших, лагiдних, можна сказати, думок… тiльки не серед ночi.

Бо серед ночi лiс ворожий.

Давнiй-прадавнiй, ще з неандертальських часiв iнстинкт пiдказуе, що он за тими кущами лiворуч може ховатися тигр. А на деревi легко може причаiтися леопард. Десь позаду цiлком iмовiрно пiдкрадаеться вовк, та ще й, мабуть, не один; отам, попереду, ну точно бреде назустрiч ведмiдь, i навiть дибки стати лiнуеться, бо не ворог ти йому, а лише слабка беззахисна здобич.

Нерви натягнутi тугiше за канат, що його тягнуть в обидва боки двi команди на змаганнях iз перетягування, зiницi автоматично розширюються до максимуму, хоч зараз до окулiста, вуха так само негайно виходять на режим максимальноi чутливостi, i якщо хтось поруч у долонi плесне – то я пiдскочу, наче вiд пострiлу над самим вухом.

Принаймнi замолоду саме так себе в лiсi серед ночi й почував.

А зараз… нi, погана все-таки штука – коефiцiент емоцiйного вигорання. І сила ще в руках е, i розум ще не починае всихати, й очi не бiлi вiд катаракти, й вуха ще не закладенi – а осьдечки вона пiдкрадаеться – байдужiсть i старiсть, i що тут поробиш?

А вже ж поробиш!

Методiв боротьби з емоцiйною старiстю багато, але суть одна – не давати собi збайдужiти. Працювати. Не лише руками, але й головою; навiть бiльше головою, анiж руками. Цiкавитися.