Темна синя вода. Ручай

Поки я думав, виявилось, що iншi колеги ще досвiдченiшi та ще аналiтичнiшi, якщо так можна сказати, бо витягнули з кутка столик i почали наводити ревiзiю «сидорiв» – ще тих, захоплених iз кiнця дев’ятнадцятого столiття й свiжозатрофеених сакв.

Їжа з майбутнього пiдмокла пiд час вимушеного купання, але хлiб висох, а салу купання не завадило. Єдине що – дивне вiдчуття пересмикнуло мене, коли потяг скибку до рота. Дивно було iсти свиню, яка ще не народилася, й закусювати хлiбом, зерна якого ще не кидали в землю.

Лава була також закоротка, на всiх не вистачило б, i за мовчазною згодою усi трое чоловiкiв стояли.

Сакви порадували нас також стареньким, добряче сточеним ножиком з дерев’яною ручкою; погризеною ложкою – також з дерева, не з мельхiору ж, кiстяним гребiнцем – один край рiдкий, другий – густий, хоч блiх вичiсуй. Власне, чому хоч? Для того, мабуть, i робилося. Радiсть продовжилася хлiбом – точнiше, одразу двома: бiлим i чорним-чорнющим, як наче в житне борошно взагалi пшеничного не додали; а замiсть сала – дрiбно насiченим м’ясом – солонючим, нiби кальмари до пива.

Пива, однак, у саквах не виявилось, а у баклажцi одного з прикордонникiв збереглося лише з пiвлiтра, а може, й менше, кисленькоi настоянки – бiс знае iз чого. Вийшло десь по ковтку на рило, Галю рахуючи. Розгулятися така доза не стимулювала, але проштовхнути солонину в горлянку допомогла.

Пiсля ревiзii сакв настала черга й до цiкавiшого.

Пiстолi виявились великокалiберними – мiй немаленький вказiвний палець легко входив у дуло; й кременевими – ну а яким же iм бути в кiнцi вiсiмнадцятого столiття? Для гнотових пiзно, для капсульних рано.

До перших револьверiв – здоровенних, у яких обертаеться не барабан з набоями, а увесь блок стволiв – пиляти ще рокiв тридцять-сорок. До автоматичних пiстолетiв – бiльше столiття.

До найближчого збройного магазину… чорт його зна, де тут шукати найближчий магазин. Мабуть, повинен бути у Киевi. Чорт його зна також, чи потрiбен для купiвлi пороху якийсь дозвiл, чи його тут просто так продають, як насiння.

А доведеться шукати, бо одна порохiвниця пiд час бою розкришилася, а на другу чи то дуже вдало приземлився козак, чи кiнь наступив.

Гарна була порохiвниця: рогова, з вiзерунком, зi срiбною кришечкою – ну хоч до iсторичного музею тягни. Може, там реставрують. Тiльки от лишилися ми без пороху.

Закинувши пiстолi у сакву, ми потяглися до шабель – причому якось одночасно: Ігор одну, я другу.