Темна синя вода. Ручай

Впале дерево стало цiлком штатним аналогом конов’язi, а наламана в’язанка молодих гiлок зiйшла за пiдстилку. Конi потупцяли-потупцяли, позiтхали, але зрозумiли, що теплоi безпечноi стайнi, вичiсування й торби з вiвсом на морду сьогоднi не буде, стиха поiржали один до одного, не iнакше, як облаявши керiвництво – цебто, мене, та й гепнулися задками об землю.

Не знаю, як правильно тi задки називаються – чи фiле, чи круп. Щодо задкiв – менi бiльш жiночi подобаються, а не конячi, й з цим у Галинки було все гаразд.

Протирати технiку, чистити ii та змащувати ми не стали, бо не було чим, й рушили назад до галявини.

Помилувавшись тим, про що було сказано трохи вище, я обiгнав Галю й взяв за руку. Жiнка одразу напружилася.

– Не злякайся, – неголосно сказав я. – Там у гуральнi скелет лежить.

Рука трохи послабилася – мiй жест iз залицяльного негайно став чисто дружнiм.

– Угу, – кивнула Галина. – Дякую, що сказав.

Але руку все ж вивiльнила.

Утiм, i попередження виявилось надаремним – бо коли ми увiйшли, кiстяк вже не зустрiчав гостей, а ображено скупчився у куточку, причому скупчився у буквальному розумiннi – лежав незграбною купкою.

Ногами, мабуть, згрiбали. Нижня щелепа вiдкотилася далеко вiд черепа, й той перестав видаватися приязним та веселим.

– Дуже вчасно! – розвернувся до мене Ігор. – А гiлок не додумався наламати?

І перекинув увагу на Галю:

– Там он Вася лежить, – кивнув у бiк ображеного черепа. – Ти його не лякайся, вiн не кусаеться…

Цього разу ламав гiлки я, а Галя зробила щось на кшталт вiника й перед тим як настилати соснову постiль, навiщось пiдмела у кiмнатi.

Нащо – бiс його зна. Все одно ж застелили гiлками. Мабуть, дурний жiночий iнстинкт.

І, вже тягнучи одразу два оберемки до хатки, я подумав, що iнстинкт не дурний, а скорiш навпаки, а дурний дехто iнший – бо якби Галя не була зайнята, то Ігорю б здалося неввiчливим стояти поруч i мовчати; а отже, iй би довелось слухати, а коли чоловiк теревенить, а жiнка слухае, то рано чи пiзно у чоловiка виникае бажання взяти жiнку за руку, а там i за щось iнше, а воно iй треба? Зараз – точно не треба.

Зараз – маеться на увазi, поки не розiбралася, хто з нас iй бiльше пiдходить, бо на Альберта, здаеться, претендувати сенсу нема.

«Дурний» жiночий iнстинкт проаналiзував ситуацiю вмить, а мiй розум, досвiдчений та аналiтичний – лише за кiлька хвилин. От i думай, що краще.