Темна синя вода. Ручай

Не дуже розумнi думки, але що тут вдiеш – дорога! Про щось путне тут важко думаеться, бiльшiсть уваги вiдвертае сам процес пересування. Треба слiдкувати й за напрямком, й за тим, щоб у коняче лайно не вступити, й за тим, щоб об камiнчика не спiткнутися. Мiркувати треба або зранку на пляжi, коли сонечко ще низенько, а соньки? ще на пiсочок не повилазили, кожний квадратний сантиметр простирадлами не вкрили, в карти не грають та приймачi не вмикають; або увечерi в лiжку, або у затишному кабiнетi з кондицiонером, довiдниками у шафi та iнтернетом у комп’ютерi…

А так iдеш-бредеш, поглядом навколишнi кущi прочiсуеш, не забуваеш назад озиратися, та ще й в небо поглядати про всяк випадок, хоча останне – цiлковита дурня.

Нема тут надзвукових бомбардувальникiв, й дозвукових штурмовикiв також нема. Бiльше того, навiть пропелерних лiтачкiв ще не винайшли, й дирижаблi ще не спускають гондоли з-за хмар, i брати Монгольф’е ще тiльки-тiльки зафiксували свое прiзвище в iсторii авiацii.

Нема цього всього. Чиргикаеш пiшки й прочiсуеш поглядом придорожнi кущi. І небо. Чисто про всяк випадок. Бо звичка.

Що вдiеш, деякi звички лишаються з нами назавжди, як умiння керувати велосипедом. З ровера треба гепнутися з десяток разiв, щоб закрiпити рефлекси, а менi одного-единого разу вистачило.

Знаете, як страшно, коли вiд ланки штурмовикiв, що прямують у своiх чорних справах; десь казна-де прямують, мало не бiля самого обрiю, так от з тiеi геть нестрашноi зграйки раптом вiдокремлюеться один лiтак.

Розвертаеться. Не куди-небудь розвертаеться, а мордою саме до тебе.

Одним махом, за якийсь десяток секунд опиняеться майже над головою.

Й, опинившись, раптом закладае глибоке пiке й падае, падае, падае – вже не майже, а просто на голову!

Дивне вiдчуття. Кажуть, жiнки вiдчувають приблизно те саме пiд час глибоких iстерик, наприклад, коли на руках помирае дитина. Повна безнадiя й депресiя, коли й хочеться щось зробити, але що тут поробиш? Навiть помолитися – й то не встигнеш.

Та й не допоможе. Кiлька разiв вже проводили дослiди – одну грядку поливали свяченою водою, iншу – звичайною; над першою молитви читали – а другу, контрольну, лаяли.

Нема рiзницi. Однаковий урожай на обох грядочках.

Не чуе вiн нас.

Все доводиться робити виключно власноруч.

Я не знаю, чого тодi хотiв вiд нас той лiтак. Вiн не стрiляв, не бомбив й навряд чи фотографував.