Темна синя вода. Ручай

Якийсь з варiантiв бутерброда – старанно намащеного, може, навiть присоленого, може, ще й зеленню гарно притрушеного, але або вже на пiдлозi, або ще в польотi, але поза межами досягання рук. Хрiн пiдхопиш.

Чи то на обрii, чи то ближче, але щось ворушилося – чи то вже людськi постатi, чи поки що хмарка куряви, але в будь-якому випадку воно менi не подобалося.

Слiдом за озиранням настав час перезирання, i теж суворо за iерархiею: Альберт-Ігор-я-Галя. Так-так, i Галинка теж. Щоправда, ми, чоловiки, перезиралися мiж собою трохи iнакше.

Ми – так, наче узгоджували подальшi дii, а вона – так, наче запитувала: ну, ви ж знаете, що робити, правда?

А звiсно ж, що знали. Що тут узгоджувати!

Хiба що конкретнi дii скоординувати: мовляв, я беру того, ти цього, а ти проконтролюй, щоб он той далеко не втiк.

Утiм, контролювати потреби не виникло – вершникiв було лише двiйко.

Наздоганяли вони нас нiби й непоспiхом, але непоспiх у коня – це приблизно як досить великий поспiх у людини. Ми – сотню крокiв, а вони пiвтисячi.

Ми ще сотню – а вони вже з тисячу, бо наддали. Нам озиратися, й на кожному озираннi хоча б частку секунди, але втрачати, а iм – дивитися просто перед собою i не втрачати.

Ненавиджу тiкати. Не кажу, що нiколи не доводилося – як же без цього, але все одно ненавиджу. Й переслiдувачiв теж ненавиджу, заздалегiдь! Ще за кiлометр, а що вже за сотню метрiв – так i взагалi б руками на клоччя рвав!

Хоч таких хрiн порвеш.

Коней було двiйко – чорний, аж вугiльний, й свiтло-брунатний.

Не знаю, як правильно тi кольори називаються. Мабуть, взагалi не кольори, а мастi, але було не до лiнгвiстики.

Вершникiв було, звiсно, двiйко, не вдесятьох же iм на двох конях iздити. Є, однак, такi двiйки, що вартi десятка; так от – у нас мав мiсце якраз такий випадок. Двiйко немолодих, бувалих, досвiдчених. Не керiвникiв вищоi ланки, що вмiють лише накази один одному роздавати, а щось на кшталт сержантiв – тiльки не радянських, яким лички пiд дембель видали, а ворожих, американських – яких солдати бояться навiть бiльше, анiж генералiв.

Генерал – вiн десь там, а сержант – осьдечки.

І вершники також були осьдечки. В чоботях зi справжнiми шпорами, верхньому одязi, ще й розшитому хоч i потьмянiлим, але позументом, з шаблюками на боках, та ще й по два пiстолi на кожного за широким чи то пасом, чи як там воно називаеться.

Паси, до речi, не мотузки якiсь – а широкi, з вiзерунком, та ще й з китицями на кiнцях. Стiни можна фарбувати такими китицями.