Темна синя вода. Джерело

Так от, опiсля того, як мене перехнябило, я знову полiз до машини, витяг аптечку, знайшов у нiй пляшечку нашатирю й тицьнув пiд нiс. Не собi, ясна рiч. А тому самому дядьковi, якого так старанно перед тим приводив у непритомний стан.

Допомогло.

Пiддослiдний очима моргнув, носом крутнув, мордою чхнув. Але не сказав анi слова. Мовляв, тобi треба – ти й кажи.

І я сказав. Пояснив, докладно пояснив, що я вiд нього хочу i як це краще виконувати. Навiв аргументи, причому один з них навiв у буквальному сенсi – просто в лоба.

Дядько зачудувався, тоскно поглянув у бiк машини, але заперечувати не став. Встав, похитався трохи, сплюнув. Взяв у руки портативну рацiю, натис кнопку. Вирушив. А я витяг навушник радiостанцii й почав слухати.

– Третiй, третiй… – забурмотiло в мене у вусi. – Ти куди? Миколо, ти що, здурiв? Прийом.

– Сам ти, перший, здурiв, – лiниво вiдгукнувся навушник голосом мого полоняника. – Дивись, не пальни з переляку, прийом.

– Третiй, ти куди? – не вiдчiплявся голос. Судячи з iнтонацiй, великим начальником невiдомий менi «перший» не був.

Можливо, призначили керiвником засiдки, але не бiльше. Тому навiть як i захочеться йому покомандувати, то багато не накомандуе. Сьогоднi вiн старший, завтра Микола. Сьогоднi ти Миколу примусиш «струнко!» стовбичити, завтра вiн тебе. Й обидва це знають, тому команди «Третiй, повернися на мiсце!» не буде. Раз iде «третiй» – значить, так треба. Єдине що – поцiкавитися варто, куди вiн поперся, й чому.

«Третьому» не завадило б i вiдповiсти, але вiн мовчав, i це менi не подобалося.

– Третiй, куди зiбрався, хай тобi чорт! – вже геть роздратовано прогарчав навушник, й Микола, нарештi, зволив вiдповiсти.

– В гостi до тебе, – не дуже привiтно гарикнув i вiн. – Цiкаве дещо побачив.

З цими словами вiн якраз пiдiйшов до мого паркану й акуратно вiдчинив хвiрточку.

– А якщо раптом об’ект тебе побачить? – спробував аргументувати «перший».

– Не побачить, – вiдмахнувся Микола.

– Ну… – рацiя так наче замилилась. – Дивись.

Сподiваюсь, не помилишся.

Дуже хотiлося заспокоiти першого й сказати, що все гаразд – не помиляеться Микола, а бреше, i об’ект якраз роздивляеться весь театр у бiнокль. Не театральний.

Микола пройшов крiзь чагарники. Це був небезпечний момент, бо на мить вiн таки зник з мого поля зору, й тут могли бути нюанси. Якщо товариш йому менш дорогий, анiж я гадаю, то зараз Микола кинеться на землю й заволае у рацiю: «Вiн напав на засiдку! Вiн там, у машинi! Вогонь!».