Темна синя вода. Джерело

Не знаю, чи лишився шановний автор журналiстом обласного масштабу, а чи затуркали вже до районноi пiдтирачки, але я не тягнув на особу анi районного, анi навiть мiкрорайонного значення. Не вартий такоi хитромудроi операцii. Кишеньковi грошi та документи на житло можна й простiшим способом вiдiбрати.

Заганяють на роботу? Теж навряд чи. Я не Рембо й не Лi Якокка, таких фахiвцiв – хоч греблi нами гати, й серед них знайти кiлькадесят добровольцiв – раз плюнути. Лише свисни.

Що лишаеться?

Лишаеться зустрiтися з Ігорем, взяти його за барки, прикласти кiлька разiв об стiну (чесно кажучи, цю частину розмови я уявив собi з певною насолодою) й запитати, хто його послав й що кому вiд мене треба.

Дуже хотiлося набрати його просто зараз, але не варто давати знаття, що вiн менi раптом став дуже потрiбним.

За цими думками я незчувся, як i заснув. Але рiвно о сьомiй тридцять, як днем ранiше, взяв мобiлу до рук i натиснув зелену кнопочку – повторити останнiй дзвiнок. Атож. За весь день нiкому я, окрiм того Ігоря, не знадобився.

Не страждаю вiд того.

Але поки йшли довгi-довгi гудки – третiй… четвертий… сьомий… восьмий… – то страждав вiд лихоi думки – а що як це падло вже кинуло сiм-картку до найближчоi урни? А що як цим не задовольнилося й мобiлу теж втопило у рiчцi глибокiй, а може, й неглибокiй, втiм, i калюжi достатньо або знову ж таки – урни. Хiба що телефон окремо, сiмку окремо. Принаймнi, я б саме так i зробив.

– Алло? – почулося з трубки сонним та роздратованим голосом.

– Добридень, Ігорю, – якомога безтурботнiше привiтався я.

– Нi… ще, – незадоволено буркнув у вiдповiдь спiврозмовник. – Тiльки в процесi. Але кажiть, я вас слухаю.

– Я тут подумав, – продовжувати варто було не дуже впевнено, все ще вагаючись. – Й вирiшив, що ваша пропозицiя мене зацiкавила. Цебто, не так щоб зовсiм. Але цiлком можливо, що зацiкавить. Хотiлося б узнати подробицi.

– А, – трохи розчаровано (а може, здалося) позiхнула тру- бка. – Це можна. Зустрiнемось там же? Коли вам зручнiше?

– Там дуже гамiрно, – заперечив я, й, мiж iншим, не збрехав.

– Можна й в тихiшому, – ще раз позiхнули з того боку. – Наприклад, у…

– Як з приводу Нивок? – перебив я. – Вiд метро трохи вперед проспектом Перемоги й лiворуч. Там у лiску е ставок, а на березi кафешка. Мiсце тихе, повiтря свiже. Бо менi аж у центр пхатися лише для того, щоб потеревенити…

– Ну, раз мiсце ваше, то й кава ваша, – вже бадьорiше озвалась трубка.