Темна синя вода. Джерело

І був сильно здивований, коли ветеринарка недбало сказала – а в мене якраз кiшка розродилася, вiзьмiть собi iншого! Он, бачите, який гарний!

Гарний. Але не мiй. Невже справдi багатьом людям немае рiзницi?

Кицька Томка була також гарна, але з’явилася в мене лише недавно.

А мобiла давно.

Телефончик примостився на столику бiля лiжка й бадьоро поблимував синiм вогником – мабуть, я забув блютуз вимкнути…

А чи я його вмикав?

Вiд цiеi думки аж морозом сипнуло, i я обережно розплющив око – ледь-ледь, непомiтно.

Не те щоб сподiвався сюрпризу, але про всяк випадок.

Синiм блимав не телефон. Синiм блимало з вулицi.

І мабуть, не з моеi – бо ледь-ледь блимало, але точно неподалiк.

Я натягнув спортивнi штани, кинув на плечi куртку – бо ночi траплялись холоднi, та й комарi… ох, якi тут бували хмари тих комарiв!.. i вийшов.

Блимало на сусiднiй вулицi. Якраз там, де трапилося те, що я легковажно сприйняв як дрiбну неприемнiсть.

З провулку, що поеднував нашу вуличку з мiсцем пригоди, вийшов сусiд – майже у такому самому прикидi, як i я, лише замiсть куртки мав футболку невиразно тьмяного кольору.

Але, можливо, це лише вiд напiвтемряви вона такою здавалася, а насправдi була яскрава та чиста. Хоча навряд чи.

– Доброго вечора, – махнув вiн правицею. – Що, теж розбудили?

– Та щось не спиться, – я здвигнув плечима. Намагався якнайнедбалiше, але як воно вийшло – бiс його зна. Сподiваюсь, нормально, як для серед ночi. – А що воно там за блималка? «Швидка» до когось приiхала?

– Та де там! – знову махнув рукою сусiд.

– Швидка там уже не допоможе.

– А що таке? – довелося вдати, що зацiкавився, – бо хто б не зацiкавився?

– Убили когось, – насолоджуючись увагою, – повiдомив мiй iнформатор. – Просто на вулицi. Посерединi, уявляеш?

Вiн трохи прибрiхував, бо до середини вулицi було дале… i враз я зрозумiв, кого вбили. І хто.

Сподiваюсь, мое розумiння не вiдобразилося на обличчi.

– А кого? – старанно-недбало запитав я. – З мiсцевих когось чи…

– Ага, мiсцевий.

Я того дядька в обличчя знав, бiля заводу, траплялось, бачилися… Не пощастило, ге. Отак iдеш собi ввечерi додому, аж раптом…

Дядько аж нiяк не «йшов собi ввечерi додому», але виправляти помилку я, звiсно, не став.

– А хто вбив? – ще недбалiше запитав я й старанно закашлявся – бо мало не пустив пiвня.

– А чорт його зна, – сусiд здвигнув плечима, озирнувся й навiть руками розвiв. – Шукатимуть. Кажуть, теж хтось з мiсцевих. Не знаю, чого вже не подiлили.