Темна синя вода. Потік

Інерцiоiд працювати не став – i тисячi вчених по всiй Землi лише плечима знизали, бо й не мiг; смолоскип на МКС запалювати остереглись, а iкони росiйську космонавтику не врятували. Мабуть, не тих святих вибрала квалiфiкацiйна комiсiя.

Але до космiчних станцiй ще двiстi рокiв, до свiтлодiодiв теж пiвтора столiття. Лампочки розжарювання трохи ближче, але ненабагато. Рокiв пiвсотнi до першоi електричноi дуги.

А поки що люди борються з пiтьмою старим добрим, тисячолiттями перевiреним способом.

Свiчками.

Встромляють iх у пiсок, у глинянi, склянi, металевi та навiть дерев’янi пiдставки. Розташовують тi пiдставки на столах, стiнах, пiдлозi. Вставляють у лiхтарi й носять з собою. Вiшають пiд стелю чи дах на химерних конструкцiях типу люстр. Уявляете, як щовечора запалювати пiвсотнi свiчок, що висять пiд самою стелею?

Жах, як незручно.

Тому й винайшли хитрий механiзм, за допомогою якого можна люстру пiднiмати та опускати.

А будь-який механiзм рано чи пiзно ламаеться.

У даному випадку зламався винятково вдало.

Секундою ранiше – i масивне дерев’яне колесо з металевими свiчниками брязнуло б якраз декому на голову. Боляче б не було. Навряд чи було хоч крапельку боляче. Нерви – поганi провiдники, iмпульси по ним бiгають повiльнiше, нiж стаються швидкi зовнiшнi подii. Коли поруч стаеться вибух, людина не встигае його помiтити. Якщо опритомнюе, то згадуе, як iшов-iшов, а потiм чомусь стало темно, i госпiталь, i голова болить, i ноги нема.

Якщо прилiтае по головi, то, скорiш за все, людина також не встигае нiчого вiдчути, але розповiсти про враження вже не може.

Що могло б бути…

Я кинув погляд на стiлець, що його спинка опинилася пiд ударом колеса. Мiцна була спинка, й стiлець масивний, дубовий. Навряд чи в цьому закладi бились стiльцями, але якщо бились, то мiг би стати смертоносною зброею.

Не став. Пiсля такого удару навiть в табуретки його не переведуть, а лише на дрова, у пiч.

От приблизно таке було б i з моею бiдолашною головою.

Пiсля гуркоту люстри в зальчику, досить гамiрному, запала тиша. Усi завмерли, як наче могутнiй чаклун вигукнув закляття тотальноi заморозки. Бармен завмер з пiднесеною до чарки пляшкою. Пияк бiля шинкваса зупинився якраз на кивальному русi – й тепер дивився на мене спiдлоба. Чоловiк з глечиком став ще непомiтнiшим. І тi двое, що тихо розмовляли бiля вiкна, також зупинилися на пiвсловi.

– Ой! – сказав бармен не менше, анiж через пiвхвилини.