Темна синя вода. Потік

Я ж не сказав iй, що молюсь, подумки розмовляю й звертаюсь по допомогу до батька-Днiпра.

І потiм теж не сказав. І не сказав би нiколи, навiть якби не довелося нам розлучитися. І зараз уже не скажу, бо лишилася вона там, а я тут, й вiдстань помiж нами така, що нi потягом, нi лiтаком, анi навiть космiчним кораблем не здолати, бо не кiлометрами вона мiряеться, а роками.

Два столiття. Два столiття тому вперед ми цiлувалися з тою дiвчиною на березi, й батько-Днiпро, радiючи за нас, весело бризкав в обличчя.

Дiвчина лишилася там, а я провалився в минуле, i мало не единим, що лишилось тим самим; мало не единим чинником, що давав так-сяк осягнути розумом всю неймовiрнiсть цiеi подорожi; мало не единим репером-маяком, що хоч якось прив’язував до мiсцевостi – був Днiпро.

А ще не давав збожеволiти. Бо вiд провалу в минуле у кого хоч дах поiде.

Тому не став я плювати в Днiпро, а навпаки, подумки вибачився й взявся знову мучити перевiзника запитаннями.

– А Успiння до чого?

Той глянув на мене, як мудрий батечко на дитину малу, але пояснив:

– Ну так пiст же.

Стало зрозумiлiше, але, якщо чесно, не дуже.

Успiння – це було, очевидно, свято. Хай який затятий з мене атеiст, але церковнi свята не обминеш. То всi навколо носяться з вербою – а, Вербна недiля, скоро будемо паски iсти. Тягнуть очеретяними вiниками – а, Трiйця на пiдходi. Всi стовпи заклеенi оголошеннями про медову виставку в Лаврi – значить, Медовий Спас. Чи Яблучний?

Бачте, все-таки обминув.

Але гаразд, Успiння – свято, перед святом пiст, стрiляють, щоб не розбити корабель об причал, але для чого везти рибу Днiпром, коли в нього тiльки вудку закинь – й одразу щось вчепиться?

Я спитав.

– Кхе, – керманич розважливо пихнув люлькою. – В Днiпрi не така. Йому з Бiлого моря iншу рибку привозять – снеток! Чув про таку?

Я чув. Здаеться, колись навiть iв. Тюлька як тюлька. Але, мабуть, снеток бiльше по-панськи звучить.

– Панська риба! – продовжував тим часом наш капiтан. – У нас такоi не водиться.

– Що, не доводилось куштувати? – влiз Ігор, i чомусь менi пiдморгнув.

– Не доводилось, – зiтхнув капiтан, й з того зiтхання народилася хмарка диму, як наче за паротягом, що гуднув у свисток. – Ми все бiльше по стерлядi. Ну, може, коли бiлугу, як iкру метати пiде…

Тут я зрозумiв, чому пiдморгував Ігор. «Ікра чорна! – проскочила в головi фраза з фiльму.