Темна синя вода. Потік

Якщо так, то з боку царського уряду це був мудрий крок.

Що я там ранiше казав про те, що чоловiки нiколи себе в поразцi не звинуватять, а знайдуть винуватого деiнде?

Хто винуватий у тому, що в хатi порожньо i нема чим дiтей годувати? Правильно, горiлка. Хто винуватий в том, що чоловiк навiть сорочку пропив? Правильно, шинкар. Хто у нас шинкарi? Правильно, евреi. А Христа розiп’яв хто? Теж вони!

Звiдси й виросли ноги i в уманськоi рiзанини, i киiвського погрому, i у справi Бейлiса.

А коли всiх погромлено, побито, убито, спалено i згвалтовано – тодi, ясна рiч, приходить росiйський солдат-миротворець i все залагоджуе.

Коли я зайшов у «наливайку», добряче пiддатий дячок вже тягнувся рукою до Галиного колiна, а Галя терпляче перехоплювала його долоню й повертала на стiл.

– А ось i мiй чоловiк, – зрадiла вона так пiдкреслено, що скривився б навiть режисер театрального гуртка. Але на дячка тоi акторськоi майстерностi вистачило. Вiн кахикнув i руку прибрав. Потiм зрозумiв, що отримав нового слухача й радiсно почав переповiдати усе, що розповiв Галi й Івану ранiше.

– Звiсно, пам’ятаю Грицька, – розпатякував вiн, час вiд часу пiдносячи до носа чарку. Саме до носа, й не пив, а лише нюхав. Мабуть, розтягував задоволення. А може, був такий миршавий, що вистачало i запаху. Здаеться, пияк був досвiдчений, i вловив той момент, коли випито стiльки, скiльки треба, нi краплею менше, а бiльше не треба, бо буде зле. От i пiдтримував баланс спирту в системi нюхаючи.

– Невисокий такий хлопчина, з виду миршавий, та жилавий, як поруч з кимось iде, то всi уже хекають, а вiн собi крокуе i теревенить.

Страх любив теревенити. Про все на свiтi розповiдав, про порядок всесвiту й непорядок у справах, про любов мiцну, вiрну та щиру, про спокiй душевний i про загибель Троi, пригадую… Ще про самотнiсть казав. Наче самотнi люди або зовсiм дурнi, або видатнi мудрецi. Брехав, звiсно, але так складно, чому ж не послухати… Ну, може, ще по однiй?

Мабуть, довга розповiдь пришвидшила виведення спирту з чутливого органiзму й самого лише нюхання стало невистачати.

Хильнули, чого ж не хильнути. Іван звично втерся, Галя заiла шматочком шинки, а я, в колегiумi лише розмовами i годований, добряче взявся за тарiль й за хвилину закусi сильно поменшало. Вийшло на користь. І дячок глянув на мене з повагою, i спогади його звернули на новi рейки.

– А iсти Грицько не любив. Рубав що дають, ласi шматки проминав, чарчину, як бува й перехилить за компанiю, так i кривиться.