Темна синя вода. Потік

Тiльки й лишилися спогади про те, як блукали ми заснiженим Переяславом, спiзнювались в музеi, пили каву й вино в забiгалiвках, оглядали будинки – мiцнi старовиннi одноповерхiвки, похиленi та кривенькi гуртожитки п’ятдесятих рокiв, пошарпанi пiзньорадянськi панельки; пiдбивали один одного он у той провулок звернути, або он у той; а там, подивись, яка мальовнича руiна, пiшли заглянемо; а там, поглянь, який сiрий величний пагорб, пiшли залiземо!..

Ми йшли та йшли, а пагорб не наближався, аж раптом прийшло розумiння, що не пагорб це, а чорна хмара на сiрому небi, й дiстатись до неi ногами людина не в змозi, а тiльки крилами.

Одночасно прийшло до нас розумiння, й ми ще довго смiялись, згадуючи, як хотiли залiзти на небо, й не просто залiзти, а податися небом свiт за очi, i щоб нi меж, нi кордонiв!..

Так що розумiв я Григорiя Савича, i розмови про небо розумiв, i чому вiн iз колегiуму втiк. Я б також утiк. Може навiть швидше, нiж Савич.

Я й втiк. Користi з мене в цiй розмовi однаково не було. Ігор призвичаiвся говорити майже по-тутешньому, Альберт же все бiльше й бiльше нагадував розумного пса, який все розумiе, просто сказати не може.

Впораються. А як не впораються, якщо все-таки знадоблюсь – буду поруч. Гукнути недовго. Не тi тут часи, щоб цiнувати секунди, не мiряють тут секунд.

Два знайомих менi орiентири вцiлiли у Переяславi – власне, колегiум та собор, а все iнше змiнилося, чого ж йому не змiнитись. Тьху, чорт, причепилося. Причепив старий попик-викладач i оце «чого ж не», i ще кiлька не дуже хороших думок.

Здаеться менi, трохи не таким був Григорiй Сковорода, нiж уявлялося нам з далечини, i хтозна, чи на користь те «не таке» Альбертовим планам, а чи на шкоду.

Мiж тим, двiстi рокiв подорожi в минуле на користь Переяславу не пiшли. За моiх часiв тут був такий-сякий, а все ж асфальт та брукiвка, будинки вищi та дерев бiльше.

Хiба що Вознесенський собор височiв, як i ранiше, солiдно, а може навiть й солiднiше – бо стояв самотньо, наче острiв посеред озера.

І ще перед ним була якась капличка, а в моi часи ii не було. Натомiсть був асфальт, а зараз просто вiд собору починались болото i грязиво, й рiвно посерединi майдану лежала здоровенна руда свиня.

Здаеться, на тому самому мiсцi, де через двi сотнi рокiв валятимусь та реготатиму я. Всiеi рiзницi – що льоха в баюрi, а я в снiгу. Хоча нi, рiзниця все-таки трохи бiльша – я встав i пiшов, а льоху зарiзали й з’iли.

Хрiн ви мене з’iсте. Я сам кого хочеш з’iм.